.jpg)
У черговому номері „Вісник господарського судочинства” №3 за 2015 рік опубліковано статтю голови суду Володимира Петрова „ Щодо поняття способу і порядку виконання рішення господарського суду”.
Право особи на справедливий суд – це не лише можливість звернення до суду для захисту своїх прав та інтересів. Право особи на справедливий суд – це також і виконання судового рішення, що є невід’ємною правом на судовий захист, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основних свобод .
Проте, під час виконання рішення виникає багато неточностей, на що і звертає увагу Володимир Петров у своїй статті.
Щодо поняття способу і порядку виконання рішення господарського суду
Актуальність. Виконання судових рішень є завершальною стадією господарського процесу, без якої всі попередні стадії не мають жодного практичного значення. Саме на стадії виконання рішень найповніше проявляється захист та відновлення порушених і оспорюваних прав та охоронюваних законом інтересів учасників господарських відносин. Ось чому держава, гарантуючи право на звернення до суду, одночасно має забезпечити і повноцінне виконання рішення суду за результатами такого звернення. А для відповідного виконання необхідним є забезпечення низки умов організаційного, управлінського, процесуального та інформаційного характеру. Спосіб та порядок виконання, що визначаються у відповідному рішенні суду, виступають у цьому контексті однією із найважливіших передумов належного виконання рішень судів, адже за відсутності ясності у способі та порядку такого виконання будь-яке, навіть саме справедливе рішення є, по суті, мертвим та таким, що не може бути реалізованим на практиці.
Стан дослідження. На жаль, судовому контролю за способом та порядком виконання рішень господарського суду не приділяється належної уваги у юридичній літературі. Це відбувається не лише у зв’язку із загальною недооцінкою значення виконання судових рішень, яке виведене за межі функцій судової гілки влади, але й тому, що у багатьох дослідженнях стадія виконання рішень судів виведена за межі предмету процесуальних галузей. Така обмежена увага до правовідносин, що забезпечують виконання рішень судів, зокрема господарських, не відповідає їх значенню.
Окремі дослідження способів та порядку виконання рішень судових органів здійснювалися у межах цивільного, господарського та адміністративного процесів, зокрема, можна відзначити роботи таких вчених, як К.П. Побєдоносцев, Г.Л. Вербловський, В.І. Сергеєвич, С.В. Васильєв, М.В. Амельченко, М.О. Абрамов, Б.М. Гук, М.Ю. Картузов, Л.В. Крупнова, О.М. Науменко, О.П. Подцерковний, М.К. Юрков та інші. Разом із тим, окремих досліджень способів виконання рішень судів не проводилося. Це заважає встановленню особливостей процесуальної реалізації положень Господарського процесуального кодексу України щодо встановлення та зміни способу виконання рішення суду, яке набрало законної сили.
Метою цієї роботи є встановлення поняття способу виконання рішення господарського суду як процесуальної категорії.
Поняття способу та порядку виконання рішення суду легально застосовується у законодавстві України при характеристиці динамічної реалізації рішень судових органів у процесі їх виконання.
Зокрема, відповідно до ч. 1 ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження» за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання. ГПК України містить майже ідентичну норму (ст. 121), поширюючи, однак, право на подання відповідної заяви не лише на сторін виконавчого провадження і державного виконавця, а й на прокурора, а також надає право господарському суду самостійно прийняти рішення про відстрочку/розстрочку, встановлення або зміну порядку і способу виконання.
У ст. 121 ГПК України відстрочка або розстрочка виконання рішення називаються окремо від зміни способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови господарського суду. Передбачено загальні процесуальні механізми розгляду відповідних заяв. Але подібне розмежування не дозволяє чітко зрозуміти природу з кожних із цих категорій та вирішити питання про їх співвідношення один із одним.
На жаль, законодавство України не містить визначення таких категорій, як «спосіб виконання рішення» та «порядок виконання рішення», «розстрочка виконання рішення», «відстрочка виконання рішення» і не розкриває їх зміст.
Як зазначив Конституційний суд України у своєму Рішенні № 11-рп/2012 у справі "Шаповалов проти України" від 25 квітня 2012 року, «невиконання судового рішення загрожує сутності права на справедливий розгляд судом». «Зміни способу та порядку виконання рішення є однією з процесуальних гарантій захисту та відновлення захищених судом прав та інтересів фізичних і юридичних осіб. Зі змісту та призначення інституту зміни способу та порядку виконання рішення, ухвали, постанови вбачається, що він є ефективним процесуальним заходом, який спрямований на гарантування виконання судового рішення» [8]. Отже, Конституційний суд вбачає за необхідне вважати зміну способу та порядку виконання рішення суду окремим процесуальним інститутом. Разом із тим, це не виключає розмежування категорій способу та порядку виконання рішення суду, позаяк у науці права поняття способу та порядку не є тотожними.
Розкрити поняття та сутність категорій спосіб та порядок виконання рішень судів неможливо без співвідношення цих понять із основними категоріями виконавчого провадження у контексті права на судовий захист.
Пленум Вищого Господарського суду України (надалі – «Пленум ВГСУ») у своїй Постанові «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України» під зміною способу і порядку виконання рішень розуміє прийняття господарським судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у порядку і способом, раніше встановленими [6, п. 7.1.3]. На жаль, в даній Постанові Пленум ВГСУ не здійснив спроби розмежувати поняття «спосіб» і «порядок», «захід», обмежившись вирішенням деяких проблемних процесуальних аспектів застосування відповідної статті ГПК України.
У Тлумачному словнику української мови спосіб визначено як певну дію, прийом або систему прийомів, яка дає можливість зробити, здійснити що-небудь, досягти чогось; те, що служить знаряддям, засобом у якій-небудь справі [9, с. 578].
Поняття способу виконання рішення суду має досить давню історію застосування як із погляду виділення самого цього поняття у законодавстві, так із погляду виокремлення окремих видів способів виконання рішень судів.
Зокрема, Статут Цивільного судочинства Російської імперії, прийнятий у 1864 році у статтях 933, 934 встановлював декілька основних способів виконання судових рішень: а) звернення стягнення на рухоме майно боржника; б) звернення стягнення на нерухоме майно боржника; в) передача маєтку натурою особі, якій він присуджений; г) звернення стягнення на доходи боржника; д) дозвіл стягувачу зробити за рахунок боржника ті дії чи роботи, що не зроблені ним у призначений судом термін [5, с. 94, 95].
Разом із тим звертає на себе увагу, що спосіб виконанні рішення суду за такого підходу досить важко відмежувати не лише від способу захисту порушеного права, що відображається у резолютивній частині рішення суду, але й будь-якого іншого примусового заходу виконання рішення суду.
Роботи Є.В. Васьковського із цього приводу також не вносять ясність. Вчений виділяв окремий підрозділ процесуального курсу «способи виконання рішень», зазначаючи, що загальні правила виконання рішень видозмінюються і розвиваються законом стосовно окремих способів, або заходів виконання. Ці заходи можуть бути двоякого роду, залежно від того, на що вони направляються: на особистість відповідача - з метою спонукати його виконувати судове рішення, або ж на майно відповідача - з метою прямо і безпосередньо доставити позивачеві той економічний результат, на який спрямована була його вимога, або, принаймні, економічний еквівалент цієї вимоги» [2, § 123]. Такий підхід фактично ототожнює спосіб виконання рішення суду та захід примусового виконання.
Закон України «Про виконавче провадження» передбачає поняття «захід примусового виконання» у ст. 32: «1) звернення стягнення на кошти та інше майно (майнові права) боржника, у тому числі якщо вони перебувають в інших осіб або належать боржникові від інших осіб; 2) звернення стягнення на заробітну плату (заробіток), доходи, пенсію, стипендію боржника; 3) вилучення в боржника і передача стягувачу певних предметів, зазначених у рішенні; 4) інші заходи, передбачені рішенням». Тобто йдеться про категорії, які Є.В. Васьковський визнавав «способами виконання рішень судів».
Таким чином виникає запитання про доцільність ототожнення понять спосіб виконання рішення суду та захід примусового виконання. Зокрема, О.Б. Вербою була висловлена думка про те, що «спосіб виконання рішення полягає в тому, що це передбачені законом дії і прийоми, які застосовують суб’єкти виконавчого провадження, і які спрямовані на примусове виконання рішення без згоди боржника» [3, с. 110]. Разом із тим, із цією думкою погодитися не можна, адже вона фактично ототожнює поняття способу виконання рішення суду та заходи примусового виконання.
Як слушно зазначає В. С. Анохін, між примусовим виконанням по відношенню до боржника і стадією виконавчого провадження, що складається із ряду процесуальних дій, зокрема: видача виконавчого листа, який може бути і не звернений до виконання у зв’язку із добровільним виконанням рішення; видача дублікату виконавчого листа; відстрочка, розстрочка, зміна способу або порядку виконання рішення; поворот виконання рішення; оскарження неправильних дій виконавчих органів тощо – існує різниця, хоча вказані дії пов’язані із виконанням рішення незалежно від того, яким чином воно виконується – добровільно чи примусово [1].
Визначення способу виконання рішення суду через ототожнення із заходами примусового виконання необґрунтоване із погляду вимог чинного законодавства та внутрішніх логічних суперечностей.
По-перше, виконання рішення у спосіб, визначений у наказі господарського суду, не обов’язково здійснюється саме у примусовому порядку. Адже, згідно до ч. 2 ст. 25 Закону України «Про виконавче провадження» у постанові про відкриття виконавчого провадження виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови (крім окремих випадків, визначених законом) та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання такого рішення. Водночас, незалежно від того, добровільно буде виконано відповідне рішення суду чи із застосуванням примусових заходів, таке рішення має бути виконане саме у спосіб, визначений судом. Наприклад, якщо судом задоволений позов про витребування майна у боржника, такий боржник, добровільно передаючи відповідне майно стягувачу, діє у спосіб, визначений у судовому рішенні.
По-друге, викликає певні сумніви визначення способу виконання рішення як дій і прийомів, передбачених законом. У цьому випадку визначені у ст. 32 Закону України «Про виконавче провадження» заходи становлять предмет компетенції, насамперед, державного виконавця, а не суду.
Справа полягає у тому, що захід примусового виконання та спосіб виконання рішення суду мають різну підставу виникнення та динаміки. Державний виконавець наділений повноваженнями зі зміни заходів примусового виконання. Наприклад, згідно з ч. 5 ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» у разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення. У даному разі державному виконавцю не потрібно звертатися до суду аби змінити заходи примусового виконання.
Водночас, відповідно до п. 7.5 Постанови Пленуму ВГСУ «Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України" від 17.10.2012 № 9 «якщо у відповідача відсутні кошти на рахунку в банку або коли їх не вистачає для покриття заборгованості, господарський суд може змінити спосіб виконання рішення і видати наказ про звернення стягнення на його майно. Оскільки майно боржника, на яке може бути звернуто стягнення, визначається державним виконавцем у порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження", господарський суд у своєму наказі не зобов'язаний зазначати конкретне майно, а має вмістити в ньому лише вказівку про звернення стягнення на майно у сумі, що підлягає стягненню за рішенням господарського суду. Наведене не виключає права господарського суду з метою захисту у найбільш ефективний та справедливий спосіб порушених відповідачем майнових прав позивача зазначити у виданому ним наказі й конкретне майно відповідача, на яке слід звернути стягнення, якщо в розпорядженні суду є достовірні дані про його наявність у відповідача» [6, п. 7.5].
Разом із тим, достатньо спірними є висновки щодо необхідності звернення до суду при недостатності чи відсутності коштів у боржника для накладення стягнення на його інше майно. Адже, наприклад, відповідно до ст. 52 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець уповноважений змінити захід виконання зі стягнення коштів на стягнення іншого майна боржника при недостатності коштів у останнього. Втім, наявність такої сумнівності підтверджує необхідність чіткого визначення із обсягом повноважень господарського суду та державного виконавця щодо способів примусового виконання рішень судів.
У практиці господарських судів виникає необхідність тлумачення відповідних норм, аби сприяти подоланню прогалин у процесі примусового виконання. Причому такі прогалини почасти пов’язані із неврегульованістю повноважень органів примусового виконання рішень судів.
Зокрема, у справі № 5002-17/4733-2011 господарський суд змінив спосіб виконання зі стягнення грошових коштів на стягнення комунального майна «у зв'язку з відсутністю коштів для виконання рішення у зазначеній частині» [10]. В даному випадку зміні підлягав саме спосіб виконання рішення суду, оскільки орган державної виконавчої служби не має повноважень на стягнення коштів з бюджетних рахунків, а отже державне казначейство не може застосувати інший захід виконання судового рішення.
Як видно, у випадку, коли йдеться про спосіб виконання рішення суду, то ця категорія виходить за межі повноважень органів примусового виконання і становить ту сферу компетенції, де лише суд може визначити загальний напрям виконання власного рішення. Зокрема, для того аби стягнути з боржника вартість майна, про стягнення якого було прийняте рішення на користь стягувача, державний виконавець особисто або зацікавлена особа мають звернутися до суду. Суд у порядку положень ст. 121 ГПК України змінить спосіб виконання, застосує відстрочення чи розстрочення виконання. Державний виконавець чи державне казначейство таким чином набувають прав змінювати примусові заходи у межах обраного судом способу та порядку виконання рішення суду.
Зокрема, у справі № 9/026-12 Господарський суд Київської області задовольнив заяву військового прокурора про зміну способу та порядку виконання судового рішення. Встановивши серед іншого неможливість стягнення майна, визначеного родовими ознаками (рис, мішки пропіленові), суд постановив стягнути з боржника на користь стягувача вартість такого майна [12].
Важливо зазначити, що на підставі вищенаведених судових рішень, державний виконавець матиме змогу застосувати один із заходів виконання рішення, що передбачені Законом України «Про виконавче провадження», наприклад, замість стягнення вартості майна готівкою або з банківського рахунку накласти стягнення на інше майно боржника у порядку, передбаченому цим законом. Недотримання вимог законодавства щодо процедур застосування та зміни заходів виконання може мати наслідком визнання таких дій державного виконавця неправомірними (незаконними) та їх скасування.
Таким чином, не можна ототожнювати заходи примусового виконання із способом виконання рішення суду. Враховуючи те, що і суд, і орган примусового виконання реалізують владні повноваження, надані Конституцією та законами України, тобто діють примусово, можна говорити про те, що категорія «заходи примусового виконання» видається більш широкою і включає як категорію «способи виконання», так і інші примусові заходи, вибір яких знаходяться у компетенції державного виконавця.
Відповідно до законодавчих положень державний виконавець не може самостійно прийняти рішення про зміну примусових заходів шляхом відстрочки чи розстрочки виконання рішення суду, зміни способу чи порядку їх застосування, а за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець має право звернутись для цього до суду (ст. 36 Закону України «Про виконавче провадження»). Іншими словами, зміна заходу примусового виконання допускається, а зміна способу виконання – ні. У відповідному Законі (ст.ст. 52-81) можна прослідити окремі групи способів виконання: звернення стягнення на грошові кошти та інше майно (шляхом звернення стягнення на готівкові кошти, кошти, що перебувають на банківських рахунках та у третіх осіб, інше майно, що належить боржнику, заставлене майно, заробітну плату, стипендію, пенсію та інші доходи боржника тощо); виконання рішень, за якими боржник зобов'язаний вчинити певні дії (у тому числі особисто) або утриматися від їх вчинення; виконання рішень щодо іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб; виконання рішень іноземних судів і арбітражів тощо. Як видається, саме ці категорії і становлять основні види способів виконання рішення суду, зміна яких може бути здійснена лише за рішенням суду.
Є.В. Васьковський для такого випадку класифікував способи виконання судових рішень: «по-1-е, сплатити позивачеві певну грошову суму», «по-2-е, передати позивачу визначене рухоме або нерухоме майно», «в-3-є, виконати яку-небудь дію або ряд дій», «в-4-е, утриматися від певних дій» і, «в-5-е, терпіти будь-які дії позивача (напр., проїзд через свою землю, користування водою з свого ставка)» [2, § 123, п. ІІ]. Таким чином у дореволюційному законодавстві передбачалося широка диспозитивність дій приставу при виконанні рішення суду. Разом із тим, виконавча служба не була відірвана від суду.
Сьогодні роздільність виконавчої служби та суду обумовлює й необхідність розмежування способів виконання, змінюваних рішенням суду, та заходів примусового виконання, що обираються державним виконавцем.
Поняття способу виконання рішення суду не може повністю ототожнюватися із поняттям способу захисту порушеного права, про які йдеться у ст. 16 ЦК, ст. 20 ГК, інших актах законодавства чи договорі.
Цей висновок випливає хоча б з того, що спосіб захисту знаходить своє відображення у позовних вимогах та у резолютивній частині судового рішення згідно з положеннями ст. 84 ГПК України. Вихід за межі позовних вимог відповідно до ст. 83 ГПК також визначається у судовому рішенні. Отже, застосовуючи поняття «спосіб і порядок виконання судового рішення» законодавець орієнтує на те, що визначений у резолютивній частині рішення суду спосіб захисту може мати різний спосіб чи порядок виконання.
В деяких випадках законом прямо надається право на вибір вимоги до зобов’язаної сторони. Управнена сторона може вибрати один чи декілька способів захисту, які вона вважає найбільш прийнятними для себе. Наприклад, відповідно до ст. 268 ГК України у разі поставки товарів більш низької якості, ніж вимагається стандартом, технічними умовами чи зразком (еталоном), покупець «має право відмовитися від прийняття і оплати товарів, а якщо товари уже оплачені покупцем, - вимагати повернення сплаченої суми». Водночас, якщо недоліки можуть бути усунені без повернення їх постачальнику, «покупець має право вимагати від постачальника усунення таких недоліків або усунути їх самостійно за рахунок постачальника».
Отже, якщо ототожнити спосіб захисту та спосіб виконання рішення суду, тоді можливо було б на стадії виконання рішення суду під прикриттям «зміни способу виконання» звернутися із заявою до суду із вимогою про заміну способу захисту, запропонувавши, наприклад, замінити зобов’язання постачальника здійснити дії щодо усунення недоліків поставлених товарів (у разі неможливості виконання постачальником) на розірвання договору і стягнення з нього отриманої плати.
Відповідна проблема чітко окреслена у Постанові Пленуму ВГСУ від 17.10.2012 року № 9, коли зазначається у п. 7.1.3 про те, що зміна способу виконання рішення можлива шляхом видозмінення зазначеної у рішенні форми (грошової чи майнової) виконання, тобто за відсутності у боржника присудженого позивачеві майна в натурі або грошових коштів, достатніх для покриття заборгованості. Змінюючи спосіб і порядок виконання судового рішення, суд «не може змінювати останнє по суті» (курсив В.П). [7]
Хоча рекомендація ВГСУ щодо вирішення цього питання є достатньо дискусійним, адже не визнають достатні критерії «зміни рішення по суті» та «зміни способу і порядку виконання», і потребує додаткового дослідження, але вона вказує на частковий збіг понять способу захисту та способу виконання рішення суду, що має враховуватися.
Водночас, як видно з цих прикладів, зміна способу виконання іноді фактично припускає й можливість вибору нового способу захисту при незмінюваності первісного рішення суду. Отже, спосіб захисту може співпасти із способом виконання рішення суду у процесі новації способу виконання рішення суду.
У цьому контексті на способи виконання рішення суду поширюється уся проблематика вибору способу захисту порушеного права. Зокрема, позивач може скористатися способом захисту порушеного права, що не передбачений законодавством, але встановлений у договорі, не кажучи вже про випадки вибору судом способу захисту, не передбаченого законом та договором, відповідно до новітньої практики Верховного Суду України.
У зв’язку із цим, можна зробити висновок, що перелік способів виконання рішення суду також законодавчо не обмежений, встановлюється судом в межах заявлених вимог і обраного способу захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу. Водночас, господарський суд, відповідно до ст. 83 ГПК України, може виходити за межі позовних вимог лише із додержанням законодавчих умов.
При цьому слід розмежовувати випадки, коли позивач (заявник) обрав неправильний спосіб захисту чи спосіб виконання рішення суду, з одного боку, й встановлення способу захисту (способу виконання), невизначеного у законі чи договорі, тобто за відсутності визначеного у законі чи договорі способу захисту, з іншого. Але це проблема заповнення прогалин при встановленні або зміні способу захисту чи способу виконання рішення суду, що потребує окремого розгляду.
Не менш важливо розмежувати понять «спосіб» та «порядок» виконання рішення суду. За тлумачним словником української мови порядок – це стан, коли все робиться, виконується так, як слід, відповідно до певних вимог, правил; певна послідовність, черговість чого-небудь; спосіб виконання, метод здійснення чого-небудь [9].
Термін «порядок виконання рішення» науковці формулюють як визначену законодавством послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем, а також права і обов’язки суб’єктів виконавчого провадження під час їх вчинення [4, с. 349]. Видається, що таке визначення є не досить вірним з точки зору віднесення до нього прав і обов’язків суб’єктів виконавчого провадження. Інше питання – наслідки користування відповідними правами, що можуть проявлятися в ухваленні судом чи державним виконавцем певних процесуальних документів, що безпосередньо впливають на порядок виконання рішення суду.
Вбачається, що порядок виконання є нічим іншим, як процедурною ланкою способу виконання, що передбачає строки, черговість, місце та інші складові виконання рішення.
На жаль, суди достатньо часто необґрунтовано застосовують поняття спосіб і порядок виконання рішення суду як одне ціле. Для наочності можна розглянути ухвалу господарського суду Дніпропетровської області у справі № 904/5148/14 від 22.12.2014 р. У даній справі відповідач звернувся до суду із заявою про зміну способу виконання рішення із стягнення штрафних санкцій та просив стягнути їх з іншого рахунку державного казначейства, ніж рахунок, з якого буде здійснено стягнення основного боргу. Суд задовольнив заяву відповідача, прийшовши до висновку, що в даному випадку змінюється саме спосіб виконання [11]. Але судове рішення у даному разі виявляє певну неточність, оскільки спосіб виконання, а саме стягнення безготівкових коштів з казначейського рахунку залишився незмінним; натомість змін зазнав саме порядок виконання рішення суду.
Відстрочка та розстрочка виконання пов’язана із строком виконання (відстрочка) та можливістю виконання рішення суду частинами (розстрочка). Але стосуються вони одного й того самого – обраного судом способу виконання рішення суду. Якщо подивитися за аналогією на розстрочку та відстрочку погашення грошового боргу за договором купівлі продажу, то видно, що розстрочення та відстрочення платежу не змінюють загальний спосіб продажу – у кредит (ч. 1 ст. 694 ЦК): «договором купівлі-продажу може бути передбачений продаж товару в кредит з відстроченням або з розстроченням платежу». Отже відстрочення та розстрочення є елементом кредитування боржника. У цьому разі родова класифікація певного явища – у даному разі купівлі продажу – на дві складові: продаж з попередньою оплатою та продаж у кредит, – передбачає наділення кожного окремого способу платежу специфічним порядком виконання: строки, місце платежу, форму документообігу тощо. Те саме можна спостерігати для розмежування способу та порядку виконання рішення суду.
Отже, застосоване у ст. 121 ГПК України згадування відстрочки чи розстрочки виконання рішення суду окремо від порядку виконання рішення суду є недостатньо точним, адже останнє повністю охоплює перше.
У зв’язку з вищенаведеним, можна дійти до наступних висновків:
Спосіб виконання рішення суду – захід примусового виконання рішення суду, що може бути встановлено та змінено лише судом, виходячи з вимог, заявлених під час судового розгляду, та обставин справи, що спрямовано на повне та правильне виконання судового рішення з метою відновлення та захисту порушеного або оспорюваного права чи охоронюваного законом інтересу стягувача.
Спосіб виконання не є тотожним способу захисту, позаяк є складовою способу захисту, що реалізується на стадії виконання рішення суду.
Порядок виконання рішення суду – процедура виконання встановленого судом способу захисту порушеного або оспорюваного права (законного інтересу), що передбачає строки, черговість, місце, послідовність та інші складові дій щодо виконання рішення суду, а також вказує на права та обов’язки учасників виконавчого провадження і обумовлює наслідки їх здійснення.
Список літератури
1. Арбитражное процессуальное право России. Учебник [Текст] / Анохин В.С. - Воронеж: Изд-во Ин-та экон. и права, 2006. - 426 c.
2. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса: 2-е изд. – М., 1917. – 785 с. // Електроний ресурс // http://allpravo.ru/library/doc2472p0/instrum4301/
3. Верба О. Б. Вирішення судом питань, пов’язаних із настанням обставин, які ускладнюють або унеможливлюють виконання рішення [Текст] / О. Верба // Вісник Львів. Ун-ту. Серія юрид. – 2009. – Вип. 49. – С. 106-117.
5. Захаров В. В. Реформирование способов исполнения судебных решений в России во второй половине ХІХ века [Текст] / В. В. Захаров // Вестник Челябинского государственного университета. – 2008. – Вып. 17. – С. 91-99;
6. Про деякі питання визнання правочинів (господарських договорів) недійсними: Постанова Пленуму Вищого господарського суду України 29.05.2013 № 11 // http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/v0011600-13/print1396897283426206.
7. Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України [Текст]: Постанова Пленуму Вищого господарського суду України від 17.10.2012р. № 9 // Вісник господарського судочинства. -2012 р. – № 6. – Стор. 39.
8. Рішення Конституційного суду України № 11-рп/2012 від 25.04.2012р. [Текст] // Вісник Конституційного суду України. -2012 р. – № 3. – стор. 53;
9. Словник української мови: в 11 томах [Електронний ресурс].– Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: http://sum.in.ua
10. Ухвала Господарського суду Автономної Республіки Крим у справі №5002-17/4733-2011 від 21.06.2013 р. [Електронний ресурс].– Електрон. дан. (1 файл). – Режим доступу: http://reyestr.court.gov.ua/.
Анотації
Петров В.С. Щодо поняття способу і порядку виконання рішення господарського суду.
У статті досліджується поняття способу і порядку виконання рішення господарського суду. Спосіб виконання рішення суду визначається як захід примусового виконання рішення суду, що є складовою способу захисту порушеного права та може бути змінено лише судом. Порядок виконання рішення суду визначено процедурою виконання рішення суду, що передбачає строки, черговість, місце, послідовність та інші дії щодо виконання рішення суду.
Ключові слова: спосіб і порядок виконання рішення господарського суду, спосіб захисту порушеного права, примусове виконання.
Петров В.С. Относительно понятия способа и порядка исполнения решения хозяйственного суда.
В статье исследуется понятие способа и порядка исполнения решения хозяйственного суда. Способ исполнения решения суда определяется как мера принудительного исполнения решения суда, является составляющий способа защиты нарушенного права и может быть изменен только судом. Порядок исполнения решения суда определено процедурой исполнения решения суда, предусматривающий сроки, очередность, место, последовательность и другие действия по исполнению решения суда.
Ключевые слова: способ и порядок исполнения решения хозяйственного суда, способ защиты нарушенного права, принудительное исполнение.
Petrov В. To the concept of the way and the order of performance of decision of Economic Court.
This paper examines the concept of way and the order of performance of Commercial Court's decision. The way of execution of the court decision is determined as a measure of enforcement of the judgment as part of a method of protecting violated rights and can be modified by a court only. The order of performance of the court decision is defined as the procedure of execution of the court decision that involves timing, sequence, location, consistency and other actions to enforce the judgment.
Keywords: way and the order of performance of the decision of Economic Court, a way to protect the violated law enforcement.
_03_03.png)
