flag Судова влада України

Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел

Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46

Правові позиції Верховного суду України

26 червня 2017, 14:30

Розмір ставки судового збору у разі оскарження в апеляційному порядку судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду первісного та зустрічного позовів, - правова позиція Верховного Суду України.

Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України у справі №3-164гс17 від 31.05.2017р. зазначено, що у разі оскарження в апеляційному порядку судового рішення, ухваленого за наслідками розгляду первісного та зустрічного позовів, якщо сторона не згодна з таким рішенням у цілому, судовий збір має сплачуватися з урахуванням результатів розгляду як первісного, так і зустрічного позовів, а у разі оскарження судового рішення лише в частині вирішення одного із позовів судовий збір має сплачуватися, виходячи із розміру ставки, що підлягала сплаті при поданні відповідного позову.

Так аналіз положень Закону України «Про судовий збір» (у редакції, чинній на час подання зустрічної позовної заяви) дає підстави для висновку, що у контексті визначення розміру судового збору за подання апеляційної скарги «ставка, що підлягала сплаті при поданні позовної заяви», має визначатися за розміром ставок, встановлених ст.4 Закону України «Про судовий збір» на момент пред’явлення відповідного позову. Об’єктом, з якого розраховується розмір ставки судового збору за подання апеляційної скарги, є саме позовна заява (зустрічна позовна заява), а базою для такого розрахунку – ставка судового збору, що підлягала сплаті при поданні відповідної позовної заяви (у разі об’єднання в одній заяві вимог майнового та/або немайнового характеру, декількох вимог немайнового характеру – загальна сума усіх вимог у відсотковому співвідношенні до ціни позову та/або у фіксованому розмірі). 

Оскільки кожна позовна заява є самостійним, окремим об’єктом справляння судового збору, то за подання апеляційної скарги на рішення суду судовий збір справляється у відсотковому співвідношенні до розміру судового збору, що підлягав сплаті при поданні кожної окремої відповідної позовної заяви, незалежно від оспорюваної суми, зменшення розміру судового збору судом на підставі ст. 8 Закону України «Про судовий збір» і розподілу судом при ухваленні рішення судових витрат пропорційно до задоволеної чи відхиленої частини вимог.

(Постанова Верховного Суду України у справі №3-164гс17 від 31.05.2017р.)

 

 

Балансоутримувач об’єкта оренди не має права на звернення до суду з позовом про дострокове розірвання договору оренди, - правова позиція Верховного Суду України.

Чинне законодавство не надає право балансоутримувачу виступати орендодавцем нерухомого майна комунальної власності та не наділяє правом вимагати розірвання договору оренди.

Усуваючи розбіжності у застосуванні норм матеріального права, Судовою палатою у господарських справах Верховного Суду України було зазначено, що згідно ч.2 ст.651 ЦК України балансоутримувач об’єкта оренди не має права на звернення до суду з позовом про розірвання договору оренди.

Так відповідно до положень чинного законодавства, сторонами договору найму (оренди) з відповідними правами та обов’язками є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Також враховуючи, що спірне нерухоме майно є майном комунальним, тому на спірні правовідносини поширюється також і дія Закону України «Про оренду державного та комунального майна» №2269-ХІІ від 10.04.1992р.

Згідно з приписами п.п. 2, 3 ч.1 ст.287 Господарського кодексу України та абзаців 3, 5 ст.5 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» орендодавцями щодо нерухомого майна комунальної власності, загальна площа якого не перевищує 200 кв. м, є підприємство, установа, організація, а щодо нерухомого майна комунальної власності, загальна площа якого перевищує 200 кв. м, – органи, уповноважені органами місцевого самоврядування управляти майном, яке перебуває у комунальній власності.

Також умовами укладеного між сторонами договору було передбачено, що орендодавець (власник комунального майна) має право ініціювати в судовому порядку дострокове розірвання договору оренду, в свою чергу на балансоутримувача (комунальне підприємство) покладено обов’язок лише забезпечувати дотримання вимог нормативно-правових актів з пожежної безпеки та контролювати виконання орендарем умов договору щодо сплати орендарем орендної плати та інших платежів.

(Постанова Верховного Суду України у справі №3-421гс17 від 07.06.2017р.,

Постанова Верховного Суду України у справі №3-422гс17 від 07.06.2017р.)

 

 

Інститут позовної давності не наділяє прокурора повноваженнями про поновлення строку позовної давності за відсутності відповідного клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду, - правова позиція Верховного Суду України.

Як у випадку пред’явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред’явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється однаково – з моменту, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Аналіз норм матеріального права дає підстави для висновку, що прокурор здійснюює представництво органу, в інтересах якого він звертається до суду, на підставі закону (процесуальне представництво), а тому положення закону про початок перебігу строку позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із позовом про захист прав особи, в інтересах якої він звертається, але не наділяє прокурора повноваженнями ставити питання про поновлення строку позовної давності за відсутності такого клопотання з боку самої особи, в інтересах якої він звертається до суду.

(Постанова Верховного Суду України у справі №3-455гс17 від 07.06.2017р.,

Постанова Верховного Суду України у справі №3-1486гс16 від 22.03.2017р.,

Постанова Верховного Суду України у справі №3-21гс15 від 25.03.2015р.)

 

 

Страховик особи винної у скоєнні ДТП, відшкодовує витрати, пов’язані з ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, а різниця між реальними збитками і відновлювальним ремонтом покладається на особу, що скоїла ДТП, - правова позиція Верховного Суду України.

Виконання обов’язку з відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність Законом України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» покладено на страховика (винної особи), у межах, встановлених цим Законом та договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

Разом з тим, порядок відшкодування шкоди особою, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, встановлено ст.1194 Цивільного кодексу України, за змістом якої особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Таким чином, відповідач, як страховик винної у ДТП особи, на підставі спеціальної норми ст.29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» здійснює відшкодування витрат, пов’язаних з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, а різницю між реальними збитками і відновлювальним ремонтом пошкодженого транспортного засобу з урахуванням зносу на підставі ст.1194 Цивільного кодексу України відшкодовує особа, яка завдала збитків.

Враховуючи наведене, у справі, що була розглянута, у відповідача у зв’язку з настанням страхового випадку (ДТП) виник обов’язок відшкодувати позивачеві шкоду в межах ліміту його відповідальності за страховим випадком і в межах суми (фактичних затрат), право на вимогу якої перейшло до позивача у зв’язку з виплатою страхового відшкодування, але виходячи із вартості відновлювального ремонту застрахованого автомобіля, з урахуванням коефіцієнту зносу деталей, та за мінусом франшизи.

(Постанова Верховного Суду України у справі №3-467гс17 від 14.06.2017р.,

Постанова Верховного Суду України у справі №3-1304гс16 від 22.03.2017р.,

Постанова Верховного Суду України у справі №3-1344гс16 від 22.03.2017р.)