Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
У жовтні 2019 р. введений в дію Кодекс України з процедур банкрутства, яким суттєво змінено правила застосування процедур банкрутства до боржників. У зв’язку з цим актуальним є дослідження норм Кодексу та практики їх застосування.
Нещодавно вийшла збірка наукових статей «Про застосування норм Кодексу України з процедур банкрутства» за загальною редакцією судді-спікера Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду Жукова Сергія Вікторовича.
У виданні опубліковані роботи українських правників, присвячені окремим інститутам банкрутства та підходам до впровадження і удосконалення новел Кодексу.
Зокрема, пропонуємо ознайомитися зі статтею судді-спікера Господарського суду Одеської області Грабован Лілії Іванівни на тему: «Правовий статус кредиторів у Кодексі України з процедур банкрутства», яка увійшла у вказану збірку.
Правовий статус кредиторів у Кодексі України з процедур банкрутства
У статті проаналізовані особливості правового статусу кредиторів відповідно до Кодексу України з процедур банкрутства. Наведено та охарактеризовано напрямки реалізації прав та обов’язків кредиторів задля захисту їх інтересів у процедурі банкрутства.
Ключові слова: банкрутство, конкурсний процес, кредитор, боржник, захист прав кредиторів.
Постановка проблеми.
Основною метою конкурсного процесу та процедури банкрутства є задоволення вимог кредиторів, саме тому правове регулювання статусу кредиторів у справах про банкрутство є ключовим питанням цього процесу, адже з однієї сторони відкриття та провадження у справі про банкрутство впливає на діяльність кредиторів та їх фінансовий стан, з другої – від волевиявлення кредиторів залежить і доля боржника. Як зазначила Бутирська І.А., правовий статус кредитора як учасника справи про банкрутство носить переважно комплексний характер, і обов’язково включає в себе і матеріальну, і процесуальну складові. Матеріальні відносини між боржником і кредитором у праві неспроможності обов’язково повинні трансформуватись у процесуальні, інакше після порушення провадження у справі про банкрутство матеріальні відносини не зможуть бути реалізовані [1, c.105].
Очевидним є те, що від того, яким чином визначено статус кредиторів у справі про банкрутство, якими правами та обов’язками вони наділені, і як ефективно використовуються ними останні, залежить досягнення основної мети конкурсного провадження – задоволення/погашення вимог кредиторів.
Слід погодитись із Асеевою Н.В., яка вказала, що мета застосування процедури неспроможності – це знаходження балансу між інтересами кредитора, боржника, суспільства та держави шляхом застосування до боржника різноманітних передбачених законом процедур [2, c.13].
Тому не слід забувати і про інше завдання конкурсного провадження відновлення платоспроможності боржника, і необхідність у зв’язку з цим дотримання балансу між правами і обов’язками кредиторів і боржника.
Стан розробленості проблеми. Теоретичні та практичні питання банкрутства розглядались в роботах багатьох вчених, які досліджували право неспроможності, серед яких можна відзначити О.А. Беляневич, І.А. Бірюкова О.М., Бутирську, І.О. Вечірка, В.В. Джуня, O.A. Латиніна, С.В. Міньковського, О.П. Подцерковного, Б.М. Полякова, П.Д. Пригузу, В.В. Радзвилюк, M.B. Телюкіну, Г.Ф. Шершеневич та інших. Разом із тим комплексних наукових досліджень стосовно правового статусу кредитора у справі про банкрутство з аналізом всіх його складових та змісту, проблематики реалізації в Україні наразі немає, а таке дослідження набуває особливої актуальності з прийняттям Кодексу з процедур банкрутства.
Метою статті є дослідження правового статусу кредитора у справі про банкрутство, формулювання його особливостей та співвідношення з правовими засобами, передбаченими законодавством для досягнення мети провадження.
Виклад основного матеріалу.
У розвинутих країнах світу в законодавстві про неспроможність переважає така ідеологія банкрутства, коли винуватцем фінансових проблем визначається боржник, а тому вважається несправедливим перекладати на добросовісних осіб – кредиторів – тягар майнових втрат, виникаючих при таких проблемах. Виходячи із цього основною метою відповідних правил визнається не врятування боржника, а забезпечення майнових інтересів кредиторів шляхом максимального задоволення їх вимог. При цьому основні засоби, що використовуються, - це розпорядчі процедури та ліквідація боржника, що провадяться оперативно. Захист інтересів кредиторів здійснюється шляхом ліквідації або продажу бізнесу, доки його вартість не зменшилась. Реабілітаційні процедури при цьому вводяться тільки за ініціативою кредиторів або у межах, що не суперечать їх інтересам.
Так, згідно з Європейською конвенцією «Про деякі міжнародні аспекти банкрутства» ETS № 136 від 05.06.1990 р. процедура неспроможності (банкрутства) підприємств включає ліквідацію підприємства-боржника, призначення конкурсного керуючого і розподіл майна (конкурсної маси) між кредиторами [3].
Аналіз заходів погашення вимог кредиторів, захисту їх майнових інтересів у судових процедурах банкрутства за чинним законодавством та практика його застосування свідчать про низький рівень їх забезпечення.
Доволі гострим воно є і на даному етапі економічного розвитку нашої держави, адже останнім часом зберігається тенденція до закриття бізнесу та ухилення від реальної виплати заборгованості через процедуру банкрутства, що підтверджує як судова практика, так і міжнародні установи. Зокрема, у щорічному рейтингу легкості ведення бізнесу від Світового банку «Doing Business-2018» Україна посідає лише 76 місце, при цьому процедура вирішення неплатоспроможності є найгіршою його складовою – 149 місце. В Україні в середньому лише 8% коштів повертається кредиторам проти 90% у Фінляндії, а ефективність законодавчого захисту кредиторів є низькою.
Судова практика постійно зустрічає численні перешкоди у процесі розгляду справ про банкрутство, що зумовлені як недоліками нормативної бази, так і негативними чинниками соціального середовища. Не сприяє отриманню кредиторами задоволення за своїми вимогами і свідома протидія та обмеження у застосуванні конкурсного механізму з боку недобросовісних боржників, чиї інтереси, в першу чергу, захищає Закон України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», що ґрунтується на продебіторській моделі правового регулювання банкрутства.
Раніше автор досліджував питання погашення вимог кредиторів як основної мети банкрутства, у межах якого були сформульовані класифікації видів вимог кредиторів; перелік матеріальних та процесуальних засобів, які сприяють процесу встановлення та урегулювання боргових зобов’язань; визначено поняття вимог кредитора; способи погашення вимог кредиторів та їх класифікації [4].
Однак, прийняття Кодексу потребує подальшого аналізу правового статусу кредиторів, порядку процесуальної реалізації прав та обов’язків кредиторів та їх органів.
Напрямком Кодексу з процедур банкрутства (№2597-У111 від 18.10.2018р.) законодавець визначив вдосконалення існуючих процедур банкрутства та покращення позиції України в рейтингу Світового банку, встановлення умов та порядку відновлення платоспроможності боржника - юридичної особи або визнання його банкрутом з метою задоволення вимог кредиторів, а також відновлення платоспроможності фізичної особи.
Як зазначено у пояснювальній записці до проекту Кодексу України з процедур банкрутства, його метою є підвищення ефективності процедур банкрутства, рівня захищеності прав кредиторів, вдосконалення процедури продажу майна боржника на аукціоні, підвищення рівня виконання контрактів та судових рішень, врегулювання відносин щодо відновлення платоспроможності фізичних осіб, які опинилися в скрутній фінансовій ситуації та потребують допомоги з боку Держави [5].
Проаналізуємо, яким чином нормами Кодексу окреслено права та обов’язки кредиторів у справі про банкрутство.
Так, визначені норми щодо підстав відкриття справи (ч.3 ст. 8 Кодексу), змісту заяви ініціюючого кредитора та переліку документів, які слід додати до цієї заяви (ч.ч.1,2 ст. 34 Кодексу); підстав прийняття, відмови у прийнятті заяви про відкриття провадження у справі (ч.1 ст. 37 Кодексу); повернення заяви (ч.1 ст.38 Кодексу); відкриття провадження у справі (ч.1 ст. 39 Кодексу) [5]. Норми начебто направлені на захист прав кредиторів, оскільки виключені всі критерії для підстав відкриття справи (розмір вимог, строк неоплати, безспірність, наявність виконавчого провадження) та відповідно доказової бази ініціюючого кредитора, та спрощено доступ до процедур.
Аналіз цих норм дозволяє виявити їх суперечність, оскільки ст. 39 Кодексу на суд покладено обов’язок перевірити обґрунтованість вимог заявника та з’ясувати наявність підстав для відкриття провадження у справі, тоді як Кодекс взагалі не визначає таких підстав та обов’язку ініціюючого кредитора подавати ці докази (ч.2 ст. 34 Кодексу).
Поляков Б. зазначає, що легкість відкриття справ про банкрутство робить Кодекс чудовим «інструментом» для рейдерських захоплень підприємств, зміни підсудності справ позовного провадження, визнання законних угод недійсними, неповернення боргів і кредитів, несплати податків [7, c.13].
Жуков С. вказує, що поняття ознак неплатоспроможності Кодекс не визначає. З теорії неплатоспроможності відомо, що ознаки неплатоспроможності – це необхідна сукупність юридичних фактів, що надає можливість господарському суду відкрити провадження у справі. Більш ґрунтовно ознаки неплатоспроможності саме відповідно до Кодексу будуть вироблені судовою практикою та правозастосуванням [8].
На нашу думку, відсутність будь-яких критеріїв для підстав відкриття справи про банкрутство може мати наслідком неоднакову практику застосування вказаних норм та величезну кількість випадків відкриття справ відносно підприємств, які не мають ознак неспроможності. Як ми знаємо, відкриття провадження у справі про банкрутство тягне за собою відповідні правові наслідки, що впливають на роботу боржника, і у випадку зловживання правами ініціюючого кредитора вказані обставини можуть негативно вплинути і на роботу окремих підприємств і на економіку країни в цілому.
Таким чином, вважаємо необхідним визначення підстав для відкриття справи (розміру, строку, вимог, наявності виконавчого провадження) та обов’язку ініціюючого кредитора подавати докази на їх підтвердження.
Тут, на нашу думку, треба пам’ятати про баланс інтересів кредитора і боржника та запобігання можливості зловживання недосконалими нормами закону.
Новелою Кодексу є розширення прав кредиторів, які подали заяви з пропуском строку. Фактично для них встановлено такий же режим як і для тих, хто встиг заявити вимоги у встановлений термін, крім права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів.
Так, у ч.ч. 4,6 ст. 45 Кодексу визначено, що для кредиторів, вимоги яких заявлені після закінчення строку, встановленого для їх подання, усі дії, вчинені у судовому процесі, є обов’язковими так само, як вони є обов’язковими для кредиторів, вимоги яких були заявлені протягом встановленого строку. Такі вимоги задовольняються в порядку черговості, встановленої цим Кодексом. Ці кредитори є конкурсними, однак не мають права вирішального голосу на зборах та комітеті кредиторів. Передбачено що якщо кредитор заявив вимоги після здійснення розрахунків з іншими кредиторами, то сплачені таким кредиторам кошти поверненню не підлягають. Відомості про таких кредиторів вносяться до реєстру вимог кредиторів. [6].
Таким чином кредитори, які запізнились, отримують право на задоволення вимог в порядку такої ж черговості, як ти, хто встигли подати заяви.
Однак, зазначимо, що за загальними положеннями, недотримання правила, визначеного процесуальними нормами, має наслідки у вигляді обмежень для особи, якою допущено пропуск строку. У даному випадку, такі наслідки фактично відсутні, що нівелює мету встановлення строку. Крім того, з практичної точки зору необхідність внесення змін до реєстру вимог кредиторів на підставі цих заяв може викликати нестабільність такого реєстру та неможливість проведення судових процедур у визначені строки.
Як зазначав Поляков Б.М., конкурсний кредитор, це такий кредитор, який безпосередньо бере участь в «розподілі» майна боржника. Саме конкурсні кредитори є стороною у справі про банкрутство, тобто мають як права так і обов’язки в процедурі банкрутства, зокрема й несуть судові витрати (державне мито, витрати на публікацію, оплата послуг арбітражного керуючого) [8].
Пригуза П.Д. вказує, що законодавець увів у законодавство про банкрутство презумпцію винуватості кредитора через необізнаність у порушенні справи про банкрутство боржника і встановив за це покарання у вигляді позбавлення права вимоги (погашення вимоги) [10, c. 12]. Вважає присікальний строк для пред’явлення кредиторських вимог законним заходом для боржника ухилитись від виконання своїх грошових зобов’язань перед кредиторами, які з тих чи інших причин пропустили тридцятидений строк, що порушує загальні засади справедливості і добросовісності Бутирський А.А. [11, c. 85-86].
На нашу думку, ця норма не узгоджується із завданням конкурсного процесу на цій стадії, яке полягає у виявленні кредиторів та формуванні пасиву, встановленні на підставі співвідношення пасиву і активу боржника факту його неплатоспроможності, після чого визнання боржника банкрутом та проведення ліквідаційної процедури для задоволення вимог кредиторів у встановлені строки.
Судам, застосовуючи вказану норму, слід буде розглядати вказані заяви за правилами розгляду заяв кредиторів, визначеними Кодексом задля встановлення їх обґрунтованості для подальшого внесення до реєстру вимог кредиторів та можливого задоволення їх вимог. Це може мати наслідком збільшення строку проведення процедури, а не їх скорочення, як задекларовано авторами Кодексу, оскільки такі вимоги кредитор може заявити на будь-якій стадії процедури, в будь-які строки, що може негативно відобразитись на правах кредиторів, які встигли подати заяви.
У Кодексі значно розширюється компетенція зборів та комітету кредиторів (представницьких органів кредиторів), що є логічним та справедливим засобом захисту прав кредиторів. Крім повноважень, які були визначені у Законі, визначено повноваження щодо погодження умов продажу майна боржника (крім майна, що є предметом забезпечення) у процедурі санації відповідно до плану санації або у процедурі ліквідації банкрута (п.5 ч. 8 ст. 48). Ця норма узгоджується з приписами ч.1 ст. 75 Кодексу, в якій передбачений обов'язок арбітражного керуючого визначати такі умови (склад майна (лот); початкову ціну; крок аукціону) за погодженням з комітетом кредиторів.
Слід звернути увагу на заборону, встановлену ч.ч.7,8 ст. 44 Кодексу, в якій визначаються наслідки введення процедури розпорядження майном, а саме заборону боржнику у цій процедурі без згоди комітету кредиторів (зборів кредиторів - до моменту формування комітету кредиторів) вчиняти значні правочини, вчинення яких не заборонено цим Кодексом та здійснювати продаж істотних активів боржника.
Це означає, що збори кредиторів (комітет кредиторів) наділені правом надати згоду чи відмовити у цьому боржнику, що ймовірно входить до інших питань, які входять в компетенцію комітету (п.7 ч.8 ст.48 Кодексу).
При цьому суттєвим є визначення значних правочинів, яке наведено у ст.1 Кодексу. Так, значні правочини – це правочини щодо майна (робіт, послуг), ринкова вартість яких на день вчинення правочину становить 10 і більше відсотків вартості активів боржника за даними останньої річної фінансової звітності. Якщо замість кількох правочинів боржник міг вчинити один значний правочин, то кожен із таких правочинів вважається значним.
Норма значно зменшить можливість зловживань боржника та виведення активів шляхом укладення таких угод та направлена на збереження потенційної ліквідаційної маси та відповідно на захист прав кредиторів, які отримають за її рахунок задоволення своїх вимог.
Однак, у випадку необґрунтованого не надання згоди зборами (комітетом кредиторів) на укладення реальних, законних угод, що забезпечують діяльність боржника (продаж виробленої продукції, тощо), він позбавляється права на захист своїх інтересів, що може вплинути на його господарську діяльність, платоспроможність та можливість задоволення вимог кредиторів.
Ані Закон, ані Кодекс не передбачають можливості оскарження рішення зборів /комітету кредиторів. Передбачено, що при прийнятті рішень господарським судом на підставі клопотань цих органів, на підставі їх рішень, суд їх оцінює у загальному порядку. Разом з цим, існують такі випадки, коли зборами/комітетом приймаються рішення, які не входять в предмет дослідження суду, оскільки не тягнуть за собою жодних клопотань, однак впливають на права та обов’язки боржника, інших осіб.
Бутирська І.А. вважає, що Закон про банкрутство є спеціальним актом, покликаним регулювати правовідносини, пов’язані з банкрутством, тому в ньому можна і потрібно передбачити можливість оскарження рішень зборів кредиторів [1, c.120].
Погоджуючись із вказаною думкою, доповнимо, що оскарження рішень зборів/комітету кредиторів до суду, який розглядає справу про банкрутство у випадку, якщо вони впливають на права та інтереси інших осіб або прийняте з порушенням компетенції чи не відповідають нормам законодавства та фактичним обставинам стане об’єктивною перешкодою для зловживань безмежними правами, якими Кодекс наділив кредиторів та їх представницькі органи.
Неоднозначно сприймається норма щодо розширення права комітету кредитора при зверненні до суду з клопотаннями про призначення та припинення повноважень арбітражного керуючого та надання права комітету кредиторів в будь-який час звернутися до господарського суду з клопотанням про відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень незалежно від наявності підстав. При цьому визначено, що за наявності підстав для відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень або за клопотанням комітету кредиторів господарський суд протягом 14 днів постановляє ухвалу про відсторонення арбітражного керуючого від виконання повноважень (абз. 3,4 ч.4 ст. 28 Кодексу).
На нашу думку, таке положення не тільки безпідставно звужує дискрецію суду при вирішення питання відсторонення арбітражного керуючого, оскільки встановлює обов’язок суду прийняти рішення без дослідження та оцінки доказів, та і суперечить принципу судового контролю у справах про банкрутство, принципу диспозитивості господарського судочинства та взагалі принципу верховенства права.
Назрілою є норма ч. 10 ст. 45 Кодексу щодо введення процедури санації судом тільки за наявності плану санації та його затвердження судом, що скоротить строки проведення процедур та зменшить випадки зловживань боржниками.
Змінено порядок голосування кредиторами на зборах кредиторів, зменшено кворум при повторному проведенні перших зборів кредиторів, якщо на перші не прибули кредитори з необхідною кількістю голосів (перші збори – не менше 2/3 голосів; повторні більше половини голосів; наступні збори – більше ¼ голосів), що дозволить спростити та скоротити строки прийняття рішень кредиторами.
Революційною є норма щодо обмеження участі зацікавлених осіб у голосуванні на зборах кредиторів при схваленні плану санації. У ч.5 ст.52 Кодексу встановлено, що вимоги кредиторів, які є заінтересованими особами стосовно боржника, не враховуються для цілей голосування при схваленні плану санації. При цьому у ч.1 ст.1 Кодексу дещо змінено поняття заінтересованих осіб стосовно боржника. Такими є: юридична особа, створена за участю боржника; юридична особа, що здійснює контроль над боржником; контроль над якою здійснює боржник; з якою боржник перебуває під контролем третьої особи; власники (учасники, акціонери) боржника; керівник боржника; особи, які входять до складу органів управління боржника; головний бухгалтер (бухгалтер) боржника, у тому числі звільнені з роботи за три роки до відкриття провадження у справі про банкрутство; особи, які перебувають у родинних стосунках із зазначеними особами та фізичною особою - боржником, а саме: подружжя та їхні діти, батьки, брати, сестри, онуки, а також інші особи, щодо яких наявні обґрунтовані підстави вважати їх заінтересованими. Тобто фактично невичерпний перелік осіб
Позитивним є збільшення у ч.1-3 ст. 42 Кодексу строку, розширення підстав та суб'єктного складу щодо визнання недійсними угод боржника. Так, правочини, вчинені боржником після відкриття провадження у справі про банкрутство або протягом трьох років, що передували відкриттю провадження у справі про банкрутство, можуть бути визнані недійсними господарським судом у межах провадження у справі про банкрутство за заявою арбітражного керуючого або кредитора, якщо вони завдали збитків боржнику або кредиторам, додатково до визначених у діючому Законі підстав: боржник уклав договір із заінтересованою особою; боржник уклав договір дарування.
Застосування цих положень сприятиме більш ефективному попередженню зловживань та наповненню ліквідаційної маси задля задоволення вимог кредиторів.
Регламентація статусу заінтересованих осіб у справах про банкрутство в частині зазначених напрямків безперечно направлена на захист прав кредиторів, які не є такими особами, та запобігатиме зловживанням боржника щодо формування заборгованості перед дружніми кредиторами та уникнення задоволення вимог перед іншими кредиторами.
Однак, зі змісту норми виключені положення щодо наслідків недійсності вказаних правочинів. Тому слід доповнити норму положенням про те, що кредитор за недійсним правочином має право вибору: погашення свого боргу в першу чергу в процедурі банкрутства або виконання зобов’язання боржником після закриття провадження у справі. Таке доповнення необхідно для запобігання необдуманого визнання недійсним законних, реальних угод за спеціальними підставами, передбаченими Кодексом, зловживанням та захисту прав кредиторів.
Не доцільним є виключення положення щодо можливості спростувати майнові дії боржника, що звужує перелік правових засобів задля повернення майна у ліквідаційну масу.
Набули розвитку заходи захисту прав забезпечених кредиторів у справах про банкрутство. Так, забезпечені кредитори включені до складу сторін справи (ст. 1 Кодексу), раніше вони мали статус учасника; отримали право ініціювати справу про банкрутство; голосування з правом дорадчого голосу при ухваленні рішень зборами та комітетом кредиторів. (ч.1 ст.48 Кодексу). Встановлено обов’язковість припинення дії мораторію автоматично через 170 днів з дня введення процедури розпорядження майном (щодо предмета забезпечення)(ч.8ст.41Кодексу). Під час процедури санації боржника за клопотанням забезпеченого кредитора суд може прийняти рішення про припинення дії мораторію щодо майна (предмета забезпечення), якщо таке майно не задіяне у виконанні плану санації, або є швидкозношуваним предметом чи товаром, що швидко псується (ч.8 ст. 41 Кодексу).
Покращено положення забезпечених кредиторів і шляхом вдосконалення процедури продажу майна банкрута, у т.ч. яке знаходиться у заставі з обов’язковим погодженням всіх умов продажу з ними. Так, передбачено обов'язкове погодження з забезпеченими кредиторами стартової ціни майна, складу лоту, кроку аукціону, тексту оголошення, вартості утримання, зберігання та витрат на продаж заставного майна (ст.75); зниження ціни на першому повторному аукціоні тільки за згодою забезпеченого кредитора (ч.2 ст.80); право придбання майна забезпеченим кредитором за стартовою ціною після першого повторного аукціону (ст. 81); розрахунок за придбане майно шляхом взаємозаліку (ч.2 ст.85).
Новели ст. 7 Кодексу в частині положення про вирішення всіх майнових спорів, стороною в яких є боржник; спорів з позовними вимогами до боржника та щодо його майна; про визнання недійсними результатів аукціону; про визнання недійсними будь-яких правочинів, укладених боржником; про повернення (витребування) майна боржника або відшкодування його вартості відповідно; про стягнення заробітної плати; про поновлення на роботі посадових та службових осіб боржника; щодо інших вимог до боржника в межах цієї справи, з вказівкою на визначення складу учасників розгляду спору за правилами визначеними ГПК України, з ухваленням рішення, без посилань на особливості відносин неспроможності та Кодексу з процедур банкрутства викликає неоднозначне ставлення, з огляду на таке.
Провадження у справах про банкрутство, як зазначає О.А. Беляневич, є самостійним видом судового провадження і характеризується особливим процесуальним порядок розгляду справ, специфічністю цілей і завдань особливим суб’єктним складом, тривалістю судового провадження, що істотно відрізняють це провадження від позовного [12, c. 85-86].
Жуков С. зазначає, що майнові спори за участю боржника концентруються виключно в межах справи про банкрутство, що дозволяє здійснювати ефективний судовий контроль щодо повернення майнових активів боржника у його розпорядження з метою відновлення платоспроможності такого боржника або належного формування ліквідаційної маси банкрута. Оскарження судових рішень ухвалених за результатами розгляду таких спорів відбувається за правилами ГПК України у тому числі і в касаційній інстанції [13].
Погоджуючись із цією тезою, зазначимо проблеми практичного застосування норми. По-перше, застосування повного інструментарію норм ГПК, який застосовується при розгляді заяви у загальному позовному провадженні, надзвичайно збільшить строк такого розгляду; по-друге, нормами ГПК та цього Кодексу передбачено неможливість застосування частини з них (колегіальний розгляд позову в межах справи про банкрутство, яка розглядається суддею одноособово, зупинення провадження, врегулювання спору за участі судді, ін.); по-третє, відрізняється порядок набрання чинності ухвал та рішень, що суттєво для справи про банкрутство; по-четверте, цей Кодекс не передбачає оскарження рішень в межах справ про банкрутство. Слід зазначити, що не належне регулювання порядку надсилання до апеляційної та касаційної інстанції матеріалів чи всієї справи про банкрутство у випадку оскарження рішень, ухвал у межах справах зводить нанівець всі намагання законодавця скоротити строки розгляду справ про банкрутство, оскільки на сьогоднішній день визначений порядок щодо надсилання всієї справи до цих інстанцій, що тягне за собою неможливість її розгляду судом першої інстанції тривалий період.
Як зазначає Удовиченко О.С., ця норма дещо суперечить основному принципу безпосередності та безперервності судового процесу… та дає додаткові приводи для маніпулювання, які створюють певний ризик нівелювання нововведень, спрямованих, наприклад, на скорочення строків і пришвидшення винесення остаточного рішення у справі про банкрутство [16].
Так, застосування цієї норми не сприятиме скороченню строків розгляду справи про банкрутство, а навпаки їх значно збільшить та знизить ефективність процедур, тому не спростовуючи необхідність застосування при розгляді таких заяв норм ГПК, все ж в Кодексі потрібно вирішити питання щодо їх розгляду з врахуванням положень Кодексу, та залишити існуючу редакцію щодо прийняття в межах справи про банкрутство ухвал та постанови, вдосконаливши порядок розгляду заяв за участю боржника з врахуванням особливостей конкурсного процесу.
Про те, що Кодекс стане початком окремої галузі права та необхідність формування процесуального законодавства в сфері банкрутства зазначав і один з авторів Кодексу Сидорович Р. [17]. Тому саме у цій частині це є нагальним.
Слід зупинитись на нормі ч.7 ст. 41 Кодексу, яка, на нашу думку, забезпечує баланс інтересів кредиторів і боржника, держави та суспільства. Це новела, якою надано право задоволення вимог кредиторів на будь якій стадії боржнику, власнику майна (орган, уповноважений управляти майном) боржника, власнику корпоративних прав боржника, а у випадках, передбачених законодавством, - третій особі протягом провадження у справі про банкрутство з метою погашення вимог кредиторів та закриття провадження. Вони мають право задовольнити всі вимоги конкурсних кредиторів відповідно до реєстру вимог кредиторів, крім неустойки (штрафу, пені) та відповідно закриття справи. Для одночасного погашення всіх вимог кредиторів арбітражний керуючий зобов’язаний надати особі, яка виявила намір погасити вимоги кредиторів, реєстр вимог кредиторів.
Аналіз норм Кодексу дозволяє дійти висновків про зменшення впливу та участі органу уповноваженого управляти державним майном у справах про банкрутство державних підприємств. Так, виключені положення: про обов’язковість погодження переліків ліквідаційної маси вказаними органами та неможливості продажу майна у ліквідаційній процедурі без такого погодження; щодо призначення членів ліквідаційної комісії та відповідно включення органу уповноваженого управляти державним майном до ліквідаційної комісії; щодо схвалення звіту ліквідатора власником майна (органом уповноваженого управляти державним майном) боржника державного підприємства. Вказані положення безперечно захищатимуть права кредиторів на задоволення їх вимог.
Однак, у ч.6 ст. 51 Кодексу зазначено про обов’язок органу уповноваженого управляти майном боржника погоджувати план санації у справах про банкрутство державних підприємств, без встановлення строку та наслідків не виконання такого обов’язку.
Зазначимо, що план санації потрібно розробити та подати на затвердження суду у процедурі розпорядження майном боржника (170 днів), а практика розгляду справ про банкрутство свідчить про наявність проблеми невиконання цими органами своїх обов’язків по розгляду план санації у розумні строки.
Проблематика розгляду справ про банкрутство державних підприємств та участі вказаних органів у них досліджувалась автором з формулюванням пропозицій, вказувалось, що надання погодження, згідно діючого законодавства, є правом, а не обов’язком органів, уповноважених управляти державним майном, на сьогодні відсутні легальні способи примусити державний орган не чинити перепон у судових процедурах банкрутства та фактично унеможливлювати здійснення розрахунків із кредиторами та запропоновано уточнити у Законі про банкрутство порядок взаємовідносин боржника та уповноваженого органу управління при затвердженні планів санації, зокрема: зобов’язати уповноважений орган управління у разі відмови в погодженні планів санації, надавати рекомендації/ зауваження стосовно поданих проектів та зазначати термін їх виправлення. Повторне необґрунтоване незатвердження виправлених із врахуванням поданих таким органом зауважень до планів санації вважати випадком зловживання правом з боку уповноваженого органу управління, що створюватиме підставу для їх судового оскарження. [4, с.189]
Доповнимо, що суд може у випадках відсутності реакції вказаних органів розглядати питання щодо наявності чи відсутності підстав для затвердження плану санації самостійно без позиції органу, уповноваженого управляти майном державного підприємства, який не використав свої права добросовісно, а допустив зловживання ними.
Необхідно зазначити про проблеми, які виникатимуть внаслідок закріплення у ч.2,ч.4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу норми щодо втрати з дня введення його в дію Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», та про подальший розгляд справ про банкрутство відповідно до положень Кодексу незалежно від дати відкриття провадження у справі (крім справ на стадії санації) та наслідків цього для кредиторів.
Так, у Кодексу відсутні норми щодо укладення, а відповідно і розірвання та визнання недійсною мирової угоди у справі про банкрутство, що унеможливить подання заяв кредиторами про визнання недійсними або розірвання мирових угод, які затверджені судом до введення Кодексу в дію за відсутності правового регулювання.
Відсутні і норми щодо банкрутства боржника, що ліквідується власником, та проведення санації керівником боржника.
Тому потрібно доповнення ч. 4 Прикінцевих та перехідних положень Кодексу цими категоріями справ, які слід розглядати за нормами Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом».
Висновки.
Законодавцем здійснена спроба системно підійти до питання захисту прав кредиторів у справах про банкрутство. Знайшли розвиток положення щодо правових засобів, що сприяють меті задоволення вимог кредиторів: визначення статусу кредиторів; мораторію на задоволення вимог кредиторів; забезпечення вимог кредиторів; інституту визнання недійсними угод боржника; розгляду спорів за участю боржника в межах справи про банкрутство; обмеження участі заінтересованих осіб стосовно боржника та органів уповноважених управляти майном державних підприємств у справах про банкрутство.
Не спростовуючи необхідності вдосконалення правового регулювання статусу кредиторів у справі про банкрутство та значимість для цього окремих норм Кодексу, окреслені деякі прогалини, які потребують доопрацювання.
Розширення прав кредиторів у справах про банкрутство потребує встановлення обов’язків і відповідальності за зловживання цими правами та прагнути до балансу з правами боржника та інтересами держави.
Список використаних джерел:
Grabovan L . I. legal status of creditors with the code of Ukraine on bankruptcy proceedings.
The article analyzes the features of the legal status of creditors in accordance with the code of Ukraine on bankruptcy proceedings. Directions for the exercise of the rights and obligations of creditors to protect their interests in the bankruptcy procedure are indicated and characterized.
Key words: bankruptcy, creditor, debtor, protect rights creditors.
_03_03.png)
