До уваги: Товариство з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”

На виконання ч. 2 ст. 12-1 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” № 1207-VII від 15.04.2014 р. Господарський суд Одеської області повідомляє Товариство з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” про ухвалення рішення  по справі № 910/3749/24 шляхом розміщення його тексту:

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

Господарський суд Одеської області у складі  судді Д’яченко Т.Г.

при секретарі судового засідання Меленчук Т.М.

розглянувши справу №910/3749/24

За позовом: Новокольського Сергія Романовича

До відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”

Про визнання припиненими трудових відносин

Представники:

Від позивача: не з’явився

Від відповідача: не з’явився

Встановив: Новокольський Сергій Романович звернувся до Господарського суду міста Києва із позовними вимогами до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” про визнання припиненими трудових відносин.

Ухвалою господарського суду місті Києва від 01.04.2024р. позовну заяву Новокольського Сергія Романовича до Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” про визнання припиненими трудових відносин передано за підсудністю до Господарського суду Одеської області.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 24.04.2024р. позовну заяву передано на розгляд судді Д’яченко Т.Г.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 26.04.2024р. прийнято позовну заяву Новокольського Сергія Романовича  до розгляду та відкрито провадження у справі №910/3749/24. Справу ухвалено розглядати за правилами загального позовного провадження. Підготовче  засідання у справі призначено на "22" травня 2024 р. о 10:00. Запропоновано відповідачу підготувати та надати до суду і одночасно надіслати позивачу відзив на позов, оформлений з урахуванням вимог, встановлених ст.165 ГПК України, протягом 15 днів з дня вручення даної ухвали суду. Викликано учасників справи у підготовче засідання, призначене на 22.05.2024р. 10:00.

22.05.2024р. судом оголошено протокольну ухвалу про відкладення підготовчого засідання на 17.06.2024р. о 12:50.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 22.05.2024р. повідомлено учасників справи №910/3749/24 про судове засідання, яке відбудеться    "17" червня 2024 р. о 12:50.

Ухвалою господарського суду Одеської області від 17.06.2024р. закрито підготовче провадження по справі №910/3749/24. Призначено справу до розгляду по суті у судовому засіданні (у зв’язку з перебуванням судді у відпустці з 26.06.2024р. по 26.07.2024р.) на "05" серпня 2024 р. о 12:00. Викликано учасників справи у судове засідання, призначене на 05.08.2024р. о 12:00.

Позивач підтримує заявлені позовні вимоги та просить суд їх задовольнити.

Відповідно до ст. 1 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” від 15.04.2014 № 1207-VІІ, тимчасово окупована територія України є невід`ємною частиною території України, на яку поширюється дія Конституції України та законів України. Датою початку тимчасової окупації є 20.02.2014р.

У п.1 ч.1 ст.3 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України” встановлено, що для цілей цього Закону тимчасово окупованою територією визначається сухопутна територія Автономної Республіки Крим та міста Севастополя, внутрішні води України цих територій.

Порядок виклику в суд та повідомлення про судове рішення передбачений вимогами  ст.12 Закону України “Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України”, згідно з якою, якщо остання відома адреса місця проживання (перебування), місцезнаходження чи місця роботи учасників справи знаходиться на тимчасово окупованій території, суд викликає або повідомляє учасників справи, які не мають офіційної електронної адреси, про дату, час і місце першого судового засідання у справі через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (з посиланням на веб-адресу відповідної ухвали суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень), яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за двадцять днів до дати відповідного судового засідання.

Суд викликає або повідомляє таких учасників справи про дату, час і місце інших судових засідань чи про вчинення відповідної процесуальної дії через оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України (з посиланням на веб-адресу відповідної ухвали суду в Єдиному державному реєстрі судових рішень), яке повинно бути розміщене не пізніше ніж за десять днів до дати відповідного судового засідання або вчинення відповідної процесуальної дії.

З опублікуванням такого оголошення відповідач вважається повідомленим про дату, час і місце розгляду справи.

Учасники справи, остання відома адреса місця проживання (перебування) чи місцезнаходження яких знаходиться на тимчасово окупованій території і які не мають офіційної електронної адреси, повідомляються про ухвалення відповідного судового рішення шляхом розміщення інформації на офіційному веб-порталі судової влади з посиланням на веб-адресу такого судового рішення в Єдиному державному реєстрі судових рішень.

З моменту розміщення такої інформації вважається, що особа отримала судове рішення.

Передбачений цією статтею порядок виклику в суд та повідомлення про судове рішення може застосовуватися стосовно інших учасників судового процесу, адреса місця проживання (перебування), місцезнаходження чи місця роботи яких знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо від цього залежить реалізація ними своїх процесуальних прав і обов’язків.

На виконання вимог цього Закону судом здійснювалося повідомлення відповідача шляхом публікації оголошення на офіційному веб-сайті судової влади України.

Відповідачем відзиву на позовну заяву не надано, відповідачі свого права на захист не використали, хоча відповідачів було належним чином повідомлено про дату, час та місце проведення засідання суду.

У судові засідання представник відповідача не з’являлися, про поважність причин відсутності суд не повідомляли.

Згідно до п. 1 ч. 3 ст. 202 ГПК України, якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи, зокрема, у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки.

У судовому засіданні 05.08.2024 року судом було оголошено вступну та резолютивну частини рішення та повідомлено, що повне рішення буде складено 08.08.2024р.

Розглянувши матеріали справи, суд встановив.

В обґрунтування поданого позову, позивачем було зазначено суду, що Товариство з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” зареєстровано як суб’єкт господарювання з 18.11.1999р., про що в Єдиний-державний реєстр юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань внесений відповідний запис (код ЄДРПОУ 30645963, вул. Залеська, будинок 72, квартира 48, місто Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95021).

Відповідно до відомостей трудової книжки серії AT-V № 4689596 від 28.11.1988р. та вкладишу до неї серії № АС № 116031 від 09.10.2020 Новокольський Сергій Романович (реєстраційний номер облікової картки платника податків 2453812093,) згідно з наказом №24-к від 01.04.2022 призначений директором Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” та відповідно до наказу № 51-к від 31.03.2011 звільнений з посади директора зазначеного товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю України.

За посиланням позивача, з витягів з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 20.03.2024р. та 22.03.2024р. Новокольському Сергію Романовичу стало відомо, що він за даними ЄДРПОУ до цього часу зазначений як директор Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”.

Учасниками Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” є Гончарова Лідія Петрівна (вул. Залеська, будинок 72, квартира 48, місто Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95021), володіє часткою у розмірі 2 960,00 грн., що складає 40 % статутного капіталу товариства; Буряк Володимир Іванович (вул. Мічуріна, будинок 18, квартира 11, місто Євпаторія, Автономна Республіка Крим, Україна, 97400), володіє часткою у розмірі 2 960,00 грн., що складає 40 % статутного капіталу товариства; Савельєв Сергій Валентинович (будинок 40, селище міського типу Восход, місто Ялта, Автономна Республіка Крим, Україна, 98652), володіє часткою у розмірі 1 480,00 грн., що складає 20 % статутного капіталу товариства.

За поясненнями позивача, у зв`язку з військовою агресією та окупацією російською федерацією частини території України, Новокольський С. Р. позбавлений жодної реальної можливості звернутися (в письмовій, усній, електронній формах) до відповідача, його керівництва та учасників та одержати від них достатнє документальне підтвердження факту припинення з 31.03.2011р. трудових відносин між ним та Товариством з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”, у зв`язку зі його звільненням за власним бажанням з посади директора цього товариства на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю України, а також про внесення змін до відомостей юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі щодо зміни керівника (директора цього товариства), зокрема щодо виключення відомостей про Новокольського С. Р. як директора/керівника Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”, у зв`язку із новим керівництвом та засновниками (учасниками) не має.

Позивач зазначає, що за таких обставин, Новокольський С. Р. не мав і не має фактичної можливості звернутися до відповідача, його керівництва та учасників та одержати від них належне документальне підтвердження факту припинення з ним 31.03.2011р. трудових відносин, а також про внесення змін до відомостей юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі щодо зміни керівника (директора цього товариства), зокрема щодо виключення відомостей про Новокольського С. Р. як директора/керівника Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” шляхом направлення за місцем їх знаходження/проживання відповідної листа поштовим листом з описом вкладенняю

Таким чином, позивач всупереч своєї волі, за відсутності у нього достатнього документального підтвердження факту припинення з ним з 31.03.2011р. трудових відносин, позбавлений можливості ініціювати, забезпечити та здійснити процедуру (відповідно до вимог ст. ст. 17, 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань"), внесення змін до відомостей юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі щодо зміни керівника (директора цього товариства), зокрема щодо виключення відомостей про Новокольського С. Р. як директора/керівника Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”.

Звертаючись до суду із цим позовом, позивач зазначає, що питання про внесення змін до відомостей юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі щодо зміни керівника (директора цього товариства), зокрема щодо виключення відомостей про Новокольського С. Р. як директора/керівника Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” віднесено до компетенції керівних органів Товариства (загальних здорів учасників та директора) та потребують заяву уповноваженого представника Товариства про державну реєстрацію змін до відомостей про юридичну особу; примірник оригіналу (нотаріально засвідчена копія) рішення уповноваженого органу управління юридичної особи про зміни (рішення загальних зборів учасників та наказу про звільнення Новокольського С.Р. з посади директора Товариства); відомості про керівні органи (ім’я, дата народження керівника, реєстраційний номер облікової картки платника податків (за наявності), посада, контактний номер телефону та інші засоби зв’язку); документ про сплату адміністративного збору - у випадках, передбачених статтею 36 цього Закону, або судового рішення (ст. 25 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань") про визнання факту припинення трудових відносин ТОВ ФІРМА “МІГО” з Новокольським С. Р., а відсутність та не подання таких документів порушує трудові права позивача.

Як зазначає позивач, Товариство з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” з моменту звільнення (31.03.2011р.) і до цього часу Новакольському С.Р. не надано рішення загальних зборів учасників товариства та наказу про його звільнення, не забезпечено внесення змін до відомостей юридичну особу, що містяться в Єдиному державному реєстрі щодо зміни керівника (директора цього товариства), зокрема щодо виключення відомостей про Новокольського С. Р. як директора/керівника Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”, тобто протиправно до кінця не завершено процедуру припинення з ним трудових/корпоративних відносин та відносин представництва.

Вказана бездіяльність відповідача є триваючим порушенням прав позивача і його припинення, а також відновлення прав Новокольського С. Р., за вказаних вище обставин та юридичних фактів можливе виключно шляхом винесення судового рішення про визнання припиненими трудових відносин між Новокольським Сергєм Романовичем та Товариством з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”з 31.03.2011 у зв`язку зі звільненням Новокольського Сергія Романовича за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України.

Суд, розглянувши матеріали справи, дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст. 2 Закону України „Про судоустрій та статус суддів”, суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих          Конституцією          і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно  ст.4 Господарського процесуального кодексу України, право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.  Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.  Відмова від права на звернення до господарського суду є недійсною.  Жодна особа не може бути позбавлена права на участь у розгляді своєї справи у визначеному законом порядку.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.       

Аналіз наведених норм дає змогу дійти висновку, що кожна особа має право на захист свого порушеного, невизнаного або оспорюваного права чи законного інтересу, який не суперечить загальним засадам чинного законодавства. Порушення, невизнання або оспорення суб'єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

У розумінні зазначених приписів суб`єктивне право на захист - це юридично закріплена можливість особи використати заходи правоохоронного характеру для поновлення порушеного права і припинення дій, які порушують це право.

Процесуально-правовий зміст захисту права полягає у тому, що юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. (ст.     4 ГПК України).

Частиною 1 ст. 5 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

Приписами статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визначено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Положеннями ст. 15 Цивільного кодексу України визначено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Зважаючи на викладене, охоронюваний законом інтерес характеризується такими ознаками: має правовий характер, тобто перебуває у сфері правового регулювання; пов`язаний із конкретним матеріальним або нематеріальним благом; є визначеним благо, на яке спрямоване прагнення, не може бути абстрактним або загальним, у позовній заяві особа повинна зазначити, який саме її інтерес порушено та в чому він полягає; є персоналізованим (суб`єктивним), тобто належить конкретній особі (позивачу); суб`єктом порушення позивач вважає відповідача.

Враховуючи викладене вище, підставою для звернення до суду є наявність порушеного права (охоронюваного законом інтересу), і таке звернення здійснюється особою, котрій це право належить, і саме з метою його захисту. Відсутність обставин, які б підтверджували наявність порушення права особи, за захистом якого вона звернулася, чи охоронюваного законом інтересу, є підставою для відмови у задоволенні такого позову.

Тобто інтерес позивачів має бути законним, не суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам та відповідати критеріям охоронюваного законом інтересу, офіційне тлумачення якого дано в резолютивній частині вказаного рішення Конституційного Суду України.

Надаючи оцінку доводам позивача та обґрунтуванням позовних вимог, викладеним позивачем в позовній заяві, суд зазначає таке.

Конституційний Суд України в абзацах другому та четвертому пункту 3.2 свого Рішення № 1-рп/2010 від 12.01.2010 у справі № 1-2/2010 за конституційним зверненням Товариства з обмеженою відповідальністю “Міжнародний фінансово-правовий консалтинг” про офіційне тлумачення частини третьої       статті 99 ЦК України, посилаючись на положення законів, що регулюють цивільно-правові відносини, а саме частину першу статті 98 та частину першу       статті 99 ЦК України, а також чинні на той час частину першу статті 23, пункт “г” частини п`ятої статті 41, частину першу       статті 59 Закону України “Про господарські товариства”       і частину п`яту       статті 58 Закону України “Про акціонерні товариства”, виснував, що підставою набуття виконавчим органом товариства повноважень є факт його обрання (призначення) загальними зборами учасників (акціонерів) або укладення із членом виконавчого органу товариства трудового договору, який від імені товариства може підписувати голова наглядової ради чи особа, уповноважена на те наглядовою радою.

При цьому, Конституційний Суд України наголосив, що реалізація учасниками товариства корпоративних прав на участь у його управлінні шляхом прийняття компетентним органом рішень про обрання (призначення), усунення, відсторонення, відкликання членів виконавчого органу цього об`єднання стосується також наділення або позбавлення їх повноважень на управління товариством. Такі рішення уповноваженого на це органу мають розглядатися не в межах трудових, а корпоративних правовідносин, що виникають між товариством і особами, яким довірено повноваження з управління ним.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово підтримувала ці висновки, зокрема, в постановах від 10.09.2019 у справі № 921/36/18 та від 30.01.2019 у справі № 145/1885/15-ц, де також виснувала, що хоча такі рішення уповноваженого на це органу можуть мати наслідки і в межах трудових правовідносин, але визначальними за таких обставин є корпоративні правовідносини.

Управління товариством здійснюють його органи - загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом (частини перша, друга       статті 97 ЦК України).Частинами першою - четвертою       статті 99 ЦК України       передбачено, зокрема, що загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб.

Відповідно до ст. 28 Закону України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю”, органами товариства є загальні збори учасників, наглядова рада (у разі утворення) та виконавчий орган.

Відповідно до п. 7 ч. 3 ст. 30 Закону України “Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю”, до компетенції загальних зборів учасників належать: обрання одноосібного виконавчого органу товариства або членів колегіального виконавчого органу (всіх чи окремо одного або декількох з них), встановлення розміру винагороди членам виконавчого органу товариства.

Отже, за загальним правилом створення (обрання) виконавчого органу товариства відбувається за рішенням загальних зборів учасників товариства (частина перша       статті 99 ЦК України, пункт 7 частини другої       статті 30 Закону № 2275-VIII) або в окремих випадках - наглядової ради товариства (частина друга       статті 38 Закону № 2275-VIII). Це рішення породжує між особами, яких воно стосується, корпоративні відносини, у яких обрана особа наділяється повноваженнями з управління. Ці корпоративні відносини також є підставою для виникнення відносин представництва товариства перед третіми особами, а також трудових відносин, що регулюються законодавством про працю, та виникають у зв`язку з укладенням в установленому порядку (частина дванадцята       статті 39 Закону № 2275-VIII) з одноосібним виконавчим органом (членом колегіального виконавчого органу) трудового договору (контракту).

При цьому, Велика Палата Верховного Суду враховує, що позовні вимоги про визнання трудових правовідносин припиненими, або про звільнення, або про припинення трудових правовідносин та / або правовідносин представництва у такому спорі спрямовані насамперед на припинення правовідносин з управління, які існують між директором та товариством. (Правову позицію викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 06.09.2023р. №127/27466/20).

У вказаній постанові Велика Палата Верховного Суду відступила від висновків Верховного Суду про застосування в подібних правовідносинах положень законодавства про працю, зокрема,       статті 38 КЗпП України, викладених у постановах від 24.12.2019 у справі №758/1861/18, від 17.03.2021 у справі № 761/40378/18 та від 19.01.2022 у справі № 911/719/21, зокрема, в частині тверджень про те, що відповідно до трудового законодавства України керівник товариства (директор), як і будь-який інший працівник, має право звільнитися за власним бажанням, попередивши власника або уповноважений ним орган про таке звільнення письмово за два тижні, а також про те, що визначальним при вирішенні справ цієї категорії є не перевірка дотримання керівником юридичної особи порядку скликання загальних зборів учасників товариства, а волевиявлення працівника на звільнення з роботи та дотримання ним процедури звільнення, передбаченої частиною першою       статті 38 КЗпП України. Необхідність такого відступу зумовлена тим, що у справах №761/40378/18, № 758/1861/18 та № 911/719/21 Верховний Суд застосував норми законодавства про працю та поклав їх в основу своїх висновків, зроблених у спорах за позовами директорів, які були обрані рішеннями загальних зборів учасників, за відсутності встановлених судами обставин укладення з ними трудових договорів (контрактів), що суперечить викладеним вище висновкам Великої Палати Верховного Суду.

Відповідно до ч. 1ст. 3 Кодексу законів про працю України, законодавство про працю регулює трудові відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами.

Згідно ст. 22 Кодексу законів про працю України, будь-яке пряме або непряме обмеження трудових прав при укладенні, зміні та припиненні трудового договору не допускається.

Як з’ясовано судом за наявними матеріалами справи, Товариство з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” зареєстровано як суб’єкт господарювання код ЄДРПОУ 30645963, вул. Залеська, будинок 72, квартира 48, місто Сімферополь, Автономна Республіка Крим, Україна, 95021).

За матеріалами справи вбачається, що відповідно до відомостей трудової книжки серії AT-V № 4689596 від 28.11.1988р. та вкладишу до неї серії № АС № 116031 від 09.10.2020 Новокольський Сергій Романович (реєстраційний номер облікової картки платника податків 2453812093,) згідно з наказом № 24-к від 01.04.2022 призначений директором Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” та відповідно до наказу № 51-к від 31.03.2011 звільнений з посади директора зазначеного товариства за власним бажанням на підставі ст. 38 Кодексу законів про працю України.

Поряд з цим, судом з’ясовано, що відповідно до відомостей, що містяться у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, наразі керівником та директором  Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” є Новокольський Сергій Романович.

У рахуванням наведеного, судом з’ясовано, що уповноважений на звільнення орган Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” проігнорував вимоги щодо звільнення позивача протягом передбачених законодавством строків, не виконав покладених на нього обов`язків. З огляду на викладене, своєю бездіяльністю, відповідачем були порушені трудові права позивача.

Встановлені судом обставини свідчать про те, що на теперішній час трудові відносини між сторонами фактично припинені, однак, процедура відповідно до законодавства України про працю не виконана, тому, враховуючи ті обставини, що трудові обов`язки позивач з відповідачем припинив, що підтверджується записом у трудовій книжці про наказ № 51-к від 31.03.2011, однак, відповідачем не прийнято рішення відповідно до вимог діючого трудового законодавства у встановлені строки, відомості до ЄДР не внесені, вбачається не припинення трудових відносин з відповідачем. А тому, з вказаних підстав позовні вимоги Новокольського Сергія Романовиа про визнання припиненими трудових відносин підлягають задоволенню.

Також судом враховано, відповідно до інформації, зазначеної на сайті АТ “Укрпошта”, що починаючи з 27.03.2014 року поштові відправлення, які направлені УДППЗ “Укрпошта” з материкової частини України, не приймаються поштою АР Крим та м. Севастополя та повертаються у зворотному напрямку. За даних обставин УДППЗ “Укрпошта” не має можливості пересилати поштові відправлення до півострова Крим. Укрпошта призупинила приймання поштових відправлень в напрямку півострова Крим.

У зв’язку з чим, судом приймаються до уваги пояснення позивача, що він позбавлений можливості звернутися (в письмовій, усній, електронній формах) до відповідача, його керівництва та учасників та одержати від них достатнє документальне підтвердження факту припинення з 31.03.2011р. трудових відносин між ним та відповідачем у зв`язку зі його звільненням.

Відповідно до ч. 1        ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

На підставі викладеного суд вважає, що обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права як визнання припиненими трудових відносин між Новокольським Сергєм Романовичем та Товариством з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”  з 31.03.2011р. у зв`язку зі звільненням Новокольського Сергія Романовича за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України - є правомірним, тому позовні вимоги підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1 ст. 25 ЗУ “Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань” визначено, що державна реєстрація та інші реєстраційні дії проводяться на підставі документів, що подаються заявником для державної реєстрації та судових рішень, що набрали законної сили та тягнуть за собою зміну відомостей в Єдиному державному реєстрі.

Суд зазначає, що рішення суду про визнання трудових відносин припиненими після набрання законної сили є підставою для внесення змін та виключення з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань запису про директора Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго”  відповідним державним органом.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції і зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа “Серявін проти України”, рішення від 10.02.2010). Крім того, аналогічна правова позиція викладена в Постанові Верховного Суду від 26.06.2018 у справі № 127/3429/16-ц.

Аналіз практики Європейського суду з прав людини щодо застосування       статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод       (див. рішення від 21 січня 1999 року в справі “Гарсія Руїз проти Іспанії”, від 22 лютого 2007 року в справі “Красуля проти Росії”, від 5 травня 2011 року в справі “Ільяді проти Росії”, від 28 жовтня 2010 року в справі “Трофимчук проти України”, від 9 грудня 1994 року в справі “Хіро Балані проти Іспанії”, від 1 липня 2003 року в справі “Суомінен проти Фінляндії”, свідчить, що право на мотивоване (обґрунтоване) судове рішення є частиною загального права людини на справедливий і публічний розгляд справи та поширюється як на цивільний, так і на кримінальний процес.

Вимога пункту 1 статті 6 Конвенції щодо обґрунтовування судових рішень не може розумітись як обов`язок суду детально відповідати па кожен довід заявника. Стаття 6 Конвенції також не встановлює правил щодо допустимості доказів або їх оцінки, що є предметом регулювання в першу чергу національного законодавства та оцінки національними судами. Проте Європейський суд з прав людини оцінює ступінь умотивованості рішення національного суду, як правило, з точки зору наявності в ньому достатніх аргументів стосовно прийняття чи відмови в прийнятті саме тих доказів і доводів, які є важливими, тобто такими, що були сформульовані заявником ясно й чітко та могли справді вплинути на результат розгляду справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини “Серявін та інші проти України” (SERYAVINOTHERS v.) вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді па кожен аргумент. Міра, до якої суд мас викопати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі “Руїс 'Горіха проти Іспанії” (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія Л, N ЗОЗ-Л, н. 29). Хоча національний суд мас певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (див. рішення у справі “Суомінен проти Фінляндії” (Suominen v. Finland), N 37801/97, и. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (див. рішення у справі “Гірвісаарі проти Фінляндії” (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року). Аналогічна правова позиція викладена у постановах від 13.03.2018, від 24.04.2019 Верховного Суду по справах № 910/13407/17 та № 915/370/16.

Враховуючи усе вищевикладене, оцінюючи докази у справі в їх сукупності, законодавство, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку щодо наявності підстав для задоволення позовних вимог в повному обсязі.

Відповідно до ст. 129 ГПК України, судові витрати у розмірі 2422,40 грн. покладаються на відповідача.

Керуючись ст.ст. 123, 129, 191, 232, 233, 236-238, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

1.Позовну заяву Новокольського Сергія Романовича – задовольнити повністю.

2.Визнати припиненими трудові відносини між Новокольським Сергєм Романовичем та Товариством з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” з 31.03.2011р. у зв`язку зі звільненням Новокольського Сергія Романовича за власним бажанням на підставі ч. 1 ст. 38 Кодексу законів про працю України.

3.Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю фірма “Міго” на користь Новокольського Сергія Романовича витрати по сплаті судового збору у розмірі 2422 (дві тисячі чотириста двадцять дві) грн. 40 коп.

Повний текст рішення складено 08.08.2024 р.

Рішення господарського суду набирає законної сили в порядку ст.241 Господарського процесуального кодексу України і може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня складання повного рішення.

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Суддя                                                                                     Т.Г. Д'яченко