Господарський суд Одеської області

28 лютого 2024, 11:20

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65119, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

________________________________________________________________________________________________________________________________________________________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"13" лютого 2024 р.

м. Одеса

Справа № 916/3916/23

За позовом: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, буд.1, код ЄДРПОУ – 26302595, електронна адреса: general_dks@omr.gov.ua)

До відповідача: Громадської організації “ПЕРЕСИПЧАНКА” (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, код ЄДРПОУ – 26542247)

про виселення та стягнення

Суддя Рога Н.В.

Секретар с/з Човган І.І.

Представники:

Від позивача: Вакаренко І.В. – в порядку самопредставництва;

Від відповідача: не з’явився.

Суть спору: Позивач – Департамент комунальної власності Одеської міської ради, звернувся до Господарського суду Одеської області з позовом до Громадської організації (далі - ГО) “ПЕРЕСИПЧАНКА” про виселення з нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м., розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, на користь позивача; стягнення неустойки за прострочення повернення об’єкта оренди у розмірі 1 434 842 грн 42 коп.

08 вересня 2023р. до суду від позивача надійшла заява щодо помилкового зазначення у прохальній частині позовної заяви розміру неустойки – 1 434 842 грн 42 коп., замість вірного – 127 130 грн 30 коп.

Ухвалою суду від 11.09.2023р. прийнято позовну заяву до розгляду, відкрито провадження у справі, справу вирішено розглядати в порядку загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 03.10.2023р. Ухвалою суду від 03.10.2023р. відкладено підготовче зсідання на 20.10.2023р. Ухвалою суду від 20.10.2023р. відкладено підготовче засідання на 13.11.2023р. Ухвалою суду від 13.11.2023р. відкладено підготовче засідання на 12.12.2023р. Ухвалою суду від 12.12.2023р. призначено підготовче засідання на 04.01.2024р. Ухвалою суду від 04.01.2024р. відкладено підготовче засідання на 25.01.2024р.

Ухвалою суду від 25.01.2024р. закрито підготовче провадження у справі №916/3916/23 та призначено судове засідання щодо розгляду справи по суті на 13.02.2024р.

Позивач у справі позовну заяву підтримує, наполягає на її задоволенні з підстав, викладених у позовній заяві. В судове засідання щодо розгляду справи по суті представник позивача не з'явився, згідно клопотання, що надійшло до суду 25.01.2024р., позовні вимоги підтримує та просить суд розглядати справу за відсутності свого представника.

Відповідач своїм правом на судовий захист не скористався.

Ухвали суду у справі №916/3916/23 направлялись на адресу відповідача, зазначену в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. При цьому, ухвалу суду від 03.10.2023р. про відкладення підготовчого засідання відповідачем було отримано 12.10.2023р., що підтверджується повідомленням про вручення поштового відправлення. Однак, у подальшому, поштові повідомлення поверталися до суду не врученими з приміткою пошти: “адресат відсутній за вказаною адресою”.

За приписами п.7 ст.120 ГПК України учасники судового процесу зобов'язані повідомляти суд про зміну свого місцезнаходження чи місця проживання під час розгляду справи. У разі відсутності заяви про зміну місця проживання ухвала про повідомлення чи виклик надсилається учасникам судового процесу, які не мають офіційної електронної адреси, та за відсутності можливості сповістити їх за допомогою інших засобів зв'язку, які забезпечують фіксацію повідомлення або виклику, за останньою відомою суду адресою і вважається врученою, навіть якщо відповідний учасник судового процесу за цією адресою більше не знаходиться або не проживає.

Відповідач не звертався до суду з повідомленням про зміну адреси місцезнаходження.

Крім того, ухвалу суду про закриття підготовчого провадження та призначення судового розгляду по суті було розміщено на офіційному сайті Господарського суду Одеської області.

В ухвалі від 16.01.2023р. у справі №916/3670/21 Верховний Суд зазначив, що направлення листів рекомендованою кореспонденцією на дійсні адреси є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним. При цьому отримання зазначених листів адресатом перебуває поза межами контролю відправника, у цьому випадку суду (Суд враховує висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №800/547/17 (П/9901/87/18), провадження №11-268заі18).

Враховуючи зазначене, суд вважає, що ним вчинено всі можливі дії щодо належного повідомлення скаржника про існуюче судове рішення.

Відповідно до частини дев’ятої статті 165 Господарського процесуального кодексу України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин, суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Суд вважає за необхідне також зауважити, що ч. 4 ст.11 ГПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Закон України Про судоустрій і статус суддів” встановлює, що правосуддя в Україні функціонує на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

Відповідно до ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та протоколів до неї, а також практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно пункту 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) неодноразово у своїх рішеннях указував на необхідність дотримання судами держав - учасниць Конвенції принципу розгляду справи судами впродовж розумного строку. Практика ЄСПЛ із цього питання є різноманітною й залежною від багатьох критеріїв, серед яких складність прави, поведінка заявника, судових та інших державних органів, важливість предмета розгляду та ступінь ризику терміну розгляду для заявника тощо (пункт 124 рішення у справі “Kudla v. Poland” заява № 30210/96, пункт 30 рішення у справі “Vernillo v. France” заява №11889/85, пункт 45 рішення у справі “Frydlender v. France” заява №30979/96, пункт 43 рішення у справі “Wierciszewska v. Poland” заява №41431/98, пункт 23 рішення в справі “Capuano v. Italy” заява №9381/81 та ін.).

Зокрема, у пункті 45 рішення у справі Frydlender v. France (заява № 30979/96) ЄСПЛ зробив висновок, згідно з яким “Договірні держави повинні організувати свої правові системи таким чином, щоб їх суди могли гарантувати кожному право на остаточне рішення протягом розумного строку при визначенні його цивільних прав та обов`язків.

У ГПК України своєчасність розгляду справи означає дотримання встановлених процесуальним законом строків або дотримання “розумного строку”, під яким розуміється встановлений судом строк, який передбачає час, достатній, з урахуванням обставин справи, для вчинення процесуальної дії, та відповідає завданню господарського судочинства.

Таким чином, у процесуальному законодавстві поняття “розумний строк” та “своєчасний розгляд” застосовуються у тотожному значенні, зокрема, у розумінні найкоротшого із строків, протягом якого можливо розглянути справу, повно та всебічно дослідити подані сторонами докази, прийняти законне та обґрунтоване рішення. Поняття “розумний строк” вживається не лише у відношенні до дій, що здійснюються судом (розгляд справи, врегулювання спору за участю судді), але й також для учасників справи.

При цьому, вимогу стосовно розумності строку розгляду справи не можна ототожнити з вимогою швидкості розгляду справи, адже поспішний розгляд справи призведе до його поверховості, що не відповідатиме меті запровадження поняття “розумний строк”.

Враховуючи все викладене вище, суд вважає, що у даному випадку справу було розглянуто у розумні строки.

Позивач у справі - Департамент комунальної власності Одеської міської ради зазначив, що згідно з Договором оренди №45 від 27.05.2005р. ГО “ПЕРЕСИПЧАНКА” є орендарем об'єкту комунальної власності – нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м., розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45. Термін дії Договору, що був встановлений сторонами при укладанні Договору – до 01.05.2006р.

У подальшому, додатковими угодами сторони неодноразово продовжували строк дії Договору №45 та згідно Додаткового договору від 23.12.2019р. термін дії Договору було продовжено до 31.12.2020р.

Як зазначає позивач, з 01.02.2020р. набрав чинності Закону України “Про оренду державного та комунального майна” №157-ІХ від 03.10.2019р., відповідно до п.2 Прикінцевих та перехідних положень якого договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п'ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року.

Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом.

Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Крім того, у ст.18 зазначеного Закону встановлено новий порядок продовження договору оренди, згідно з яким продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті. Без проведення аукціону можуть бути продовжені договори, які: укладені та продовжуються вперше, за умови, якщо строк оренди за такими договорами становить п'ять років або менше; укладені без проведення аукціону з установами, організаціями, передбаченими частиною першою статті 15 цього Закону; укладені без проведення аукціону з підприємствами, установами, організаціями, передбаченими частиною другою статті 15 цього Закону відповідно до вимог статті 15 цього Закону, крім випадків, передбачених абзацами одинадцятим та дванадцятим частини другої статті 15 цього Закону; укладені з підприємствами, установами, організаціями, що надають соціально важливі послуги населенню, перелік яких визначається Кабінетом Міністрів України, додатковий перелік яких може бути визначений представницькими органами місцевого самоврядування згідно із законодавством. Договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

При цьому, відповідно до ч.8 цієї статті орендар, який звертається із заявою про продовження договору оренди відповідно до абзацу четвертого частини сьомої цієї статті, зобов'язаний разом із такою заявою надати орендодавцю звіт про оцінку майна та рецензію на цей звіт. Порядком передачі майна в оренду (для державного майна) або рішенням представницького органу місцевого самоврядування (для комунального майна) на орендаря може бути покладений обов'язок подачі додаткових документів разом із заявою про продовження договору оренди, що продовжується відповідно до частини другої цієї статті.

Як зазначає позивач, Порядок передачі в оренду державного та комунального майна затверджений постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020р. “Деякі питання оренди державного та комунального майна”, яка набрала чинності 17.06.2020р.

Згідно п.134 зазначеного Порядку продовження договорів оренди здійснюється за результатами проведення аукціону або без проведення аукціону в передбачених Законом випадках.

Відповідно до п.135 Порядку орендар, що має право продовжити договір оренди без проведення аукціону, звертається до орендодавця із заявою про продовження договору оренди не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

У п.136 Порядку встановлено, що заява подається шляхом заповнення електронної форми через особистий кабінет в електронній торговій системі. Орендар додає до заяви документи, передбачені п.113 цього Порядку та звіт про оцінку майна. Рецензування звіту про оцінку майна здійснюється відповідно до Закону України "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".

Позивач зауважив, що ГО “ПЕРЕСИПЧАНКА” не подавала у встановлені строки відповідної заяви (шляхом заповнення електронної форми через особистий кабінет в електронній торговій системі) разом із документами, передбаченими п.113 Порядку та звітом про оцінку майна.

Крім того, позивач послався на положення ч.1 ст.24 закону України “Про оренду державного та комунального майна”, відповідно до якої договір оренди припиняється у разі закінчення строку, на який його було укладено, та п.9.6 Договору оренди №45, відповідно до якого термін дії Договору припиняється, зокрема, у разі закінчення строку, на який його було укладено.

Виходячи з зазначеного, позивач дійшов висновку про закінчення терміну дії Договору 31.12.2020р. (договір припинився у зв'язку із закінченням строку, на який його було укладено).

Також, Департамент зазначив, що припинення договору оренди свідчить про відсутність у орендаря правових підстав для подальшого використання об'єкту оренди.

Департамент зазначив, що згідно ч.1 ст.785 Цивільного кодексу України, у Орендаря виник обов'язок щодо негайного повернення об'єкту оренди на користь Орендодавця, але ГО “ПЕРЕСИПЧАНКА” об'єкт оренди повернуто не було.

У зв'язку із неповерненням об'єкту оренди Орендодавцеві Департамент просить суд виселити ГО “ПЕРЕСИПЧАНКА” з нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м., розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, на користь позивача.

При цьому, позивач зауважив, що згідно ч.3 ст.66 Закону України “Про виконавче провадження” примусове виселення полягає у звільненні приміщення, зазначеного у виконавчому документі, від боржника, його майна, домашніх тварин та у забороні боржнику користуватися цим приміщенням.

Крім того, позивач зазначив, що згідно ч.2 ст.785 Цивільного кодексу України якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача оплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Враховуючи неповернення відповідачем об'єкту оренди, позивач нарахував неустойку за період з 01.01.2021р. по 31.08.2023р. у розмірі 127 130 грн 30 коп., яку просить стягнути з відповідача.

Відповідач своїм правом на судовий захист не скористався.

Розглянув матеріали справи, виходячи з пояснень представника позивача, суд встановив, що територіальна громада міста Одеси в особі Одеської міської ради є власником нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м., розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, що підтверджується Витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно №20255287 від 16.09.2008р.

27 травня 2005р. між Комунальним підприємством ДЕЗ “Пересипське” (Орендодавець) та ГО “ПЕРЕСИПЧАНКА” (Орендар) був укладений Договір №45 оренди нежитлового приміщення, згідно п.1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає у строкове платне користування нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м., розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, з метою розміщення офісу. Строк дії Договору - до 01.05.2006р.

За приписами ч.1 ст.283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.

Відповідно до ч.1 ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Враховуючи те, що об’єкт оренди відповідно до наявних у справі матеріалів є комунальною власністю територіальної громади м.Одеси, на правовідносини, що склалися між сторонами за Договором оренди №45, розповсюджуються положення Закону України “ Про оренду державного та комунального майна”.

Згідно ст.2 Закону України “Про оренду державного та комунального майна”, який був чинним станом на дату укладання Договору оренди №45 орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Таким чином, правовідносини, що склалися між сторонами за Договором оренди №45, є орендними.

За матеріалами справи, 05.06.2006р. сторони уклали додаткове погодження №11 до Договору оренди №45, яким продовжити термін Договору до 01.06.2007р. та визначили, що орендна плата з 05.06.2026р. становить 1 грн на рік.

Додатковим погодженням від 19.12.2006р. у тексті Договору №45 від 27.05.2005р. назву Орендодавця змінено з КП ДЕЗ “Пересипське” на Представництво по управлінню комунальною власністю Одеської міської ради, змінено поточний номер Договору з №45 на №42/82 та доповнено Договір п.7.16 щодо амортизаційних відрахувань.

Додатковим погодженням від 22.10.2007р. строк дії Договору №42/82 продовжено до 15.11.2008р. та визначено, що розмір орендної плати з 05.10.2007р. становить 1 грн у рік за все приміщення на підставі рішення Одеської міської ради №1803-У від 05.10.2007р.

Додатковим погодженням від 25.12.2008р. строк дії Договору продовжено до 25.12.2011р. та визначено, що з 25.12.2008р. орендна плата становить 1 грн у рік за все приміщення на підставі рішення одеської міської ради №3825-У від 25.12.2008р.

Згідно Положення про Департамент комунальної власності Одеської міської ради, затвердженого рішенням Одеської міської ради від 17.03.2021р. №137-УІІІ Департамент є виконавчим органом Одеської міської ради та є уповноваженим органом, який виступає орендодавцем щодо єдиних майнових комплексів, нерухомого майна і споруд, майна, що не увійшло до статутного капіталу, перебуває у комунальній власності територіальної громади м. Одеси, за виключенням майна, орендодавцем якого уповноважено виступати інший виконавчий орган Одеської міської ради.

Додатковим погодженням від 26.01.2012р. назву Орендодавця за Договором оренди №42/82 від 27.05.2005р. змінено на Департамент комунальної власності Одеської міської ради згідно з рішенням одеської міської ради від 28.02.2011р. №384-УІ, строк дії Договору продовжено до 31.12.2012р., встановлено, що орендна плата становить 1 грн у рік за все приміщення строком до 31.12.2012р.

Додатковим договором №6 від 08.01.2013р. внесено зміни до п.1.2 Договору оренди №42/82 та встановлено, що строк його дії – з дати підписання до 31.12.2013р. Крім того, сторони домовилися, що з 01.01.2013р. до 31.12. 2013р. орендна плата становить 1 грн 20 коп. з ПДВ у рік за все приміщення.

Додатковим договором №7 від 07.02.2014р. сторони знов виклали у новій редакції п.1.2 Договору оренди №42/82 та домовилися. що строк дії Договору - з дати підписання до 31.12.2014р., орендна плата з 01.01.2014р. до 31.12.2014р. - 1 грн 20 коп. з ПДВ у рік за все приміщення.

Додатковим договором №8 від 29.10.2014р. сторони знов виклали у новій редакції п.1.2 Договору оренди №42/82 та домовилися. що строк дії Договору - з дати підписання до 31.12.2015р., орендна плата з 01.01.2015р. до 31.12.2015р. - 1 грн 20 коп. з ПДВ у рік за все приміщення.

Додатковим договором №9 від 21.01.2016р. сторони знов виклали у новій редакції п.1.2 Договору оренди №42/82 та домовилися. що термін дії Договору - з 01.01.2016р. до 31.12.2016р., орендна плата з 01.01.2016р. до 31.12.2016р. 1 грн 20 коп. з ПДВ у рік за все приміщення.

Додатковим договором №10 від 23.01.2017р. сторони знов виклали у новій редакції п.1.2 Договору оренди №42/82 та домовилися. що термін дії Договору - з 01.01.2017р. до 31.12.2017р., орендна плата з 01.01.2017р. до 31.12.2017р. - 1 грн 20 коп. з ПДВ у рік за все приміщення.

Додатковим договором від 23.03.2018р. сторони продовжили термін дії Договору на один рік, а саме: з 01.01.2018р. до 31.12.2018р. та домовилися, що орендна плата з 01.01.2018р. до 31.12.2018 р. становить 1 грн 20 коп. з ПДВ у рік за все приміщення.

Додатковим договором №11 від 26.12.2018р. сторони продовжили термін дії Договору на один рік, а саме: з 01.01.2019р. до 31.12.2019р. та домовилися, що орендна плата з 01.01.2019р. до 31.12.2019 р. становить 1 грн 20 коп. з ПДВ у рік за все приміщення, а з 01.01.2020р. – 1230 грн 71 коп. без ПДВ та індексу інфляції, що розраховано на 01.12.2018р. та є базовою орендною ставкою орендної плати за місяць.

Додатковим договором №12 від 23.12.2019р. сторони продовжили термін дії Договору на один рік, а саме: з 01.01.2020р. до 31.12.2020р. та домовилися, що орендна плата з 01.01.2020р. до 31.12.2020 р. становить 1 грн 20 коп. з ПДВ у рік за все приміщення, а з 01.01.2021р. – 1293 грн 91 коп. без ПДВ та індексу інфляції, що розраховано на 01.12.2019р. та є базовою орендною ставкою орендної плати за місяць.

Згідно ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України обов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.. Частиною 2 зазначеної статті встановлено, що зобов’язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Відповідно до частини 1, 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно зі ст. 174 Господарського кодексу України однією з підстав виникнення господарського зобов’язання є укладання господарського договору та іншої угоди, що передбачені законом, а також угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.

Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ним, та умови, які є обов’язковими відповідно до актів цивільного законодавства. Статтею 629 цього ж Кодексу встановлено, що договір є обов’язковим для виконання сторонами.

За приписами ст. 525 Цивільного кодексу України одностороння відмова від зобов’язання або одностороння зміна його умов не допускається.

Частиною 2 ст.26 Закону України “Про оренду державного та комунального майна” (в редакції, що була чинною станом на дату укладення Договору оренди №42/82) договір оренди припиняється в разі, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.

З 01.02.2020р. набрав чинності Закону України “Про оренду державного та комунального майна” №157-ІХ від 03.10.2019р., відповідно до п.2 Прикінцевих та перехідних положень якого договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п'ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року.

За умовами п.7.9 Договору оренди №42/82 дія Договору оренди припиняється внаслідок, зокрема, закінчення строку, на який його було укладено.

У п.7.5 Договору сторони домовилися, що зміна або розірвання договору можуть мати місце за погодженням сторін. Зміни та доповнення, що вносяться до Договору, розглядаються сторонами на протязі 20 днів і вносяться у тій самій формі, у якій укладено Договір.

Отже, враховуючи укладення Договору оренди №42/82 у письмовій формі, будь-які додаткові угоди до цього Договору мали бути укладені також у письмовій формі.

Але, матеріали справи не містять доказів укладення сторонами додаткових угод до Договору оренди №42/82 щодо продовження терміну його дії після 31.12.2020р..

Крім того, у зв'язку із набранням чинності новою редакцією Закону України “Про оренду державного та комунального майна” запроваджено новий порядок продовження продовження договорів оренди, і, за даними позивача, ГО “ПЕРЕСИПЧАНКА” із заявою щодо продовження договору, оформленою відповідно до умов Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №483 від 03.06.2020р. “Деякі питання оренди державного та комунального майна”, яка набрала чинності 17.06.2020р., не звертався.

Згідно п.4.7 Договору оренди після закінчення строку дії Договору чи у випадку його дострокового розірвання, Орендар зобов'язаний у 15-денний термін передати Орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду та відшкодувати Орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати (повної або часткової) об'єкта оренди.

Статтею 526 Цивільного кодексу України, передбачено, що зобов’язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору, що відповідачем виконано не було.

За приписами ст.193 Господарського кодексу України суб`єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов’язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов’язання – відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.

Але, як вбачається з матеріалів справи, ГО “ПЕРЕСИПЧАНКА” об'єкт оренди - нежитлове приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, 45, у встановлені Договором строки на користь Орендодавця не повернула.

За таких обставин, суд вважає правомірною, обгрунтованою та такою, що підлягає задоволенню вимогу позивача про виселення ГО “ПЕРЕСИПЧАНКА” з нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м, розташоване за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, 45 на користь позивача – Департаменту комунальної власності Одеської міської ради.

Що стосується вимоги позивача про стягнення неустойки у розмірі 127 130 грн 30 коп., суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 785 ЦК України у разі припинення договору найму наймач зобов'язаний негайно повернути наймодавцеві річ у стані, в якому вона була одержана, з урахуванням нормального зносу або у стані, який було обумовлено в договорі. Якщо наймач не виконує обов'язку щодо повернення речі, наймодавець має право вимагати від наймача сплати неустойки у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення.

Законодавство у сфері орендних правовідносин пов'язує припинення обов'язків орендаря з фактом поверненням об'єкта договору оренди, тобто з моментом підписання акта приймання-передачі. У разі невиконання обов'язку, передбаченого ч. 1 ст. 785 ЦК України, цивільним законодавством визначена можливість стягнення неустойки за весь час прострочення виконання зобов'язання щодо повернення об'єкта оренди. Таким чином, право на стягнення неустойки, встановленої ч. 2 ст. 785 ЦК України, пов'язується з простроченням орендарем виконання зобов'язання з повернення орендованого майна за актом приймання-передачі.

Частина друга ст. 785 Цивільного кодексу України є особливим заходом цивільної відповідальності (неустойкою), яка визначається в розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення повернення її наймодавцю у разі припинення договору найму та має певну специфіку у застосуванні щодо непоширення на неї скороченого строку позовної давності відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України, оскільки дія такої санкції поширюється на весь час неправомірного користування майном, а також щодо незастосування до неї положень ст. 232 Господарського кодексу України про припинення нарахування штрафних санкцій по закінченню 6 місяців, оскільки ч.2 ст. 785 Цивільного кодексу України передбачено інше (дію санкції на весь період неправомірного користування майном).

Такого правового висновку дійшов Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 20.11.2020р. у справі №916/1319/19.

Зазначена санкція (неустойка), як така, що визначена спеціальною нормою права має певні особливості у застосуванні в порівнянні з іншими штрафними санкціями, які охоплюються загальними визначеннями ст. 230 Господарського кодексу України та ст. 549 Цивільного кодексу України.

Справляння податку на додану вартість регулюється розділом V. "Податок на додану вартість" Податкового кодексу України. Статтею 185 Податкового кодексу України, яка входить до цього розділу, об`єктом оподаткування податком на додану вартість (далі - ПДВ) визначено: постачання товарів, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу, у тому числі операції з безоплатної передачі та з передачі права власності на об`єкти застави позичальнику (кредитору), на товари, що передаються на умовах товарного кредиту, а також з передачі об`єкта фінансового лізингу в користування лізингоотримувачу/орендарю; постачання послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу; ввезення товарів на митну територію України; вивезення товарів за межі митної території України; постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

Отже, застосування будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов`язань до юридичної особи не віднесено законодавцем до об`єктів оподаткування ПДВ.

Відповідно до п. 188.1 ст. 188 Податкового кодексу України база оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визначається виходячи з їх договірної вартості з урахуванням загальнодержавних податків та зборів (крім акцизного податку на реалізацію суб`єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, збору на обов`язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв`язку, податку на додану вартість та акцизного податку на спирт етиловий, що використовується виробниками - суб`єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові і вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів).

До складу договірної (контрактної) вартості включаються будь-які суми коштів, вартість матеріальних і нематеріальних активів, що передаються платнику податків безпосередньо покупцем або через будь-яку третю особу у зв`язку з компенсацією вартості товарів/послуг. До складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені), три проценти річних від простроченої суми та інфляційні витрати, відшкодування шкоди, у тому числі відшкодування упущеної вигоди за рішеннями міжнародних комерційних та інвестиційних арбітражів або іноземних судів, що отримані платником податку внаслідок невиконання або неналежного виконання договірних зобов`язань.

Отже, Податковим Кодексом України, як спеціальним нормативним актом, що визначає будь-які питання щодо оподаткування, елементи податку, підстави для надання податкових пільг та порядок їх застосування, не передбачено включення до бази оподаткування податком на додану вартість будь-яких заходів юридичної відповідальності за порушення господарських зобов`язань юридичною особою, а навпаки, прямо зазначено про те, що до складу договірної (контрактної) вартості не включаються суми неустойки (штрафів та/або пені). При цьому, для цілей оподаткування законодавцем не передбачено виключень щодо спеціальної неустойки, передбаченої ч.2 ст. 785 Цивільного кодексу України.

Виходячи з системного аналізу пункту 9.1 ст. 9, підпункту 14.1.179 пункту 14.1 ст. 14, ст. 180, ст. 188 Податкового кодексу України, податок на додану вартість (ПДВ) - це загальнодержавний непрямий податок, який входить в ціну товарів (робіт, послуг) та сплачується покупцем (споживачем робіт, послуг), але його облік та перерахування до державного бюджету здійснює продавець (виробник, надавач послуг), тобто особа, що здійснює господарську діяльність (платник податку).

Основою для розрахунку ПДВ виступає додана вартість - знов створена вартість підприємством за рахунок його власних факторів виробництва (землі, капіталу, робочої сили, підприємництва тощо).

Додана вартість (Value Added) це різниця між вартістю продукції, яку випускає підприємство, та вартістю засобів виробництва які ним використовуються; це вартість, яка додається в процесі виробництва товарів до вартості сировини, матеріалів, палива на кожній стадії руху товарів від виробника до споживача; це вартість послуги, яка надана юридичною особою до закупленої сировини та матеріалів своїми факторами виробництва; це чистий внесок фірми у створення товару.

Виходячи з аналізу ч. 2 ст. 785 Цивільного кодексу України, неустойка у розмірі подвійної плати за користування річчю за час прострочення її повернення, враховуючи природу її виникнення, не генерує додану вартість, оскільки не є товаром або послугою, її виникнення не пов`язане з впливом дій виробника/надавача послуг, розмір такої неустойки не залежить від вартості використаних продавцем/надавачем послуг сировини, інших товарів та додаткових послуг.

Неустойка, нарахована на підставі ч.2 ст. 785 Цивільного кодексу України є спеціальною санкцією за порушення законодавства, вона не може бути об`єктом оподаткування податком на додану вартість в силу своєї правової природи як міри відповідальності.

З огляду на таке, суд дійшов висновку, що при розрахунку розміру неустойки згідно з ч.2 ст. 785 Цивільного кодексу України за неповернення майна з оренди після припинення дії договору найму до її складу не включається податок на додану вартість, який мав би сплачуватися орендарем орендодавцю у випадку правомірного користування майном.

Перевіривши наведений позивачем розрахунок суми неустойки судом встановлено, що він не є вірним, адже, як вже зазначалося вище, за умовами п.4.7 Договору оренди після закінчення строку дії Договору чи у випадку його дострокового розірвання, Орендар зобовязаний у 15-денний термін передати Орендодавцю приміщення за актом у належному стані, не гіршому ніж на момент передачі його в оренду та відшкодувати Орендодавцеві збитки у разі погіршення стану або втрати об'єкта оренди.

Отже, строк, у який Орендар мав повернути об'єкт оренди закінчився 15.01.2021р. і нарахування неустойки має відбуватися з 16.01.2021р., а не з 01.01.2021р., як про те зазначив позивач у розрахунку.

Крім того, нарахування неустойки позивачем здійснено на суму орендної плати з ПДВ, що є невірним.

За розрахунком суду, стягненню підлягає неустойка за період з 16.01.2021р. по 31.08.2023р. у розмірі подвійної орендної плати без урахування ПДВ, що становить 98 922 грн 44 коп.

Відповідно до ст. 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У ч.3 ст.2 ГПК України однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у ст. 13 цього Кодексу.

Відповідно до ч.ч.3-4 ст. 13 ГПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

За приписами ч.1 ст.73 цього Кодексу доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

При цьому, відповідно до ч.1 ст.74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Згідно ч.4 зазначеної статті Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов’язків щодо доказів.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, це й принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018р. у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019р. у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019р. у справі № 902/761/18, від 04.12.2019р. у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020р. у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Реалізація принципу змагальності сторін в процесі та доведення перед судом обґрунтованості своїх вимог є конституційною гарантією, передбаченою у ст. 129 Конституції України.

Справедливість судового розгляду повинна знаходити свою реалізацію, в тому числі у здійсненні судом правосуддя без формального підходу до розгляду кожної конкретної справи.

Дотримання принципу справедливості судового розгляду є надзвичайно важливим під час вирішення судових справ, оскільки його реалізація слугує гарантією того, що сторона, незалежно від рівня її фахової підготовки та розуміння певних вимог цивільного судочинства, матиме можливість забезпечити захист своїх інтересів.

До того ж, 17.10.2019р. набув чинності Закон України від 20.09.2019р. № 132-IX “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо стимулювання інвестиційної діяльності в Україні”, яким було, зокрема внесено зміни до ГПК України та змінено назву ст. 79 ГПК України з “Достатність доказів” на нову - “Вірогідність доказів” та викладено її у новій редакції з фактичним впровадженням у господарський процес стандарту доказування “вірогідність доказів”.

Стандарт доказування “вірогідність доказів”, на відміну від “достатності доказів”, підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач.

Відповідно до ст.79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду і на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Зазначений підхід узгоджується з судовою практикою ЄСПЛ, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016р. у справі “Дж. К. та Інші проти Швеції” (“J.K. AND OTHERS v. SWEDEN”) ЄСПЛ наголошує, що “у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування “поза розумним сумнівом (“beyond reasonable doubt”). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням “балансу вірогідностей”. … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри”.

При винесені даного рішення суд враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

При цьому, зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Таким чином, враховуючи все викладене вище, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог Департаменту комунальної власності Одеської міської ради .

Крім того, суд також враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; пункт 29).

Витрати по сплаті судового збору покласти на відповідача відповідно до ст.129 ГПК України.

На підставі зазначеного, керуючись ст.ст. 123, 129, 232, 238, 240, 241 ГПК України, суд

ВИРІШИВ:

1. Позовну заяву Департаменту комунальної власності Одеської міської ради до Громадської організації “ПЕРЕСИПЧАНКА” про виселення Громадської організації “ПЕРЕСИПЧАНКА” з нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м., розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, на користь позивача та стягнення неустойки за прострочення повернення об’єкта оренди у розмірі 127 130 грн 30 коп. – задовольнити частково.

2. Виселити Громадську організацію “ПЕРЕСИПЧАНКА” (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, код ЄДРПОУ – 26542247) з нежитлового приміщення першого поверху, загальною площею 46,7 кв.м., розташованого за адресою: м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, буд.1, код ЄДРПОУ – 26302595, електронна адреса: general_dks@omr.gov.ua).

3. Стягнути з Громадської організації “ПЕРЕСИПЧАНКА” (65003, м. Одеса, вул. Чорноморського Козацтва, буд.45, код ЄДРПОУ – 26542247) на користь Департаменту комунальної власності Одеської міської ради (65039, м. Одеса, вул. Артилерійська, буд.1, код ЄДРПОУ – 26302595, електронна адреса: general_dks@omr.gov.ua) неустойку у розмірі 98 922 грн 44 коп. та витрати по сплаті судового збору у розмірі 4 167 грн 84 коп.

4. У задоволенні решти позову – відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Південно-західного апеляційного господарського суду через Господарський суд Одеської області шляхом подачі апеляційної скарги протягом 20 днів з дня його проголошення (підписання).

Наказ видати після набрання рішенням законної сили.

Повний текст рішення складено 23 лютого 2024 р.

Суддя Н.В. Рога

До уваги: Департаменту комунальної власності Одеської міської ради; Громадської організації «ПЕРЕСИПЧАНКА»